Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

йому його юність, і коли він мене бачив, то гладив лагідно по волоссю, гарно до мене усміхаючись, аж сльози блищали йому в очах. Часом замовляв до покою мінеральну воду. Завше, коли я йому її приносив, він був уже в піжамі, лежав на канапі, а його велетенське пузо лежало поруч, як велика бочка, і мені подобалося, що він не соромився того пуза, а навпаки, носив його перед собою, наче рекламу, якою вражав світ, що виходив йому назустріч. Завше він мені казав: сідай, синочку, і усміхався, і мені чомусь здавалося, мовби погладив мене не татусь, а мама. Якось він мені розповів: «Знаєш, я починав так само, як ти, також був таким маленьким, у фірмі Корефф, галантерея, ох, ти ж моє дитятко, я й досі згадую мого шефа, він завжди казав, що в доброго торгівця завжди є три речі: нерухомість, ґешефт і склад — коли втратиш склад, залишиться ґешефт, коли втратиш ґешефт, залишиться нерухомість, і її в тебе ніхто відібрати не може, але якось послали мене по гребінці, гарні кістяні гребінці, вісімсот крон вони коштували, я віз їх на ровері у двох великих торбах на багажнику, візьми собі отой цукерок, візьми, візьми отой, то вишня в чоколяді, і от я так-во пензлюю під гору, кілько маєш років?» І я сказав, що п’ятнадцять, він покивав головою, узяв цукерку і, плямкаючи, вів далі: «Отож пензлюю я під гору з тими гребінцями, коли це обганяє мене сільська молодичка також на роверці, і на пагорбі коло лісу затрималася, і коли я доплуганив свій ровер, вона так глянула на мене і так близько стояла, що я аж опустив очі, а вона погладила мене й сказала: „Подивимося на малини?“ І я поклав свій ровер з тими гребінцями у рів, а вона той дамський ровер поклала на мій і взяла мене за руку, і зараз за першим кущем звалила мене на землю і розстебнула, а заки я оговтався, вона вже була на мені, і я був завалений тою селючкою, і так та селючка перша мене мáла, тоді я пригадав собі про мої гребінці і про мій ровер, і відразу побіг туди, той дамський ровер лежав на моєму, у ті часи дамські ровери мали на задніх колесах сіточку, таку барвисту, колись такі напинали коням на голови й на шиї, і я намацав мої гребені і полегшено зітхнув, а та селянка прибігла, уздріла, що я не можу вивільнити педалі з її сітки, і каже, мовляв, це знак, аби ми не розлучались, але я побоювався за свої гребінці, візьми собі того бомбона, це такий нугат… і ми від’їхали роверами вглиб лісу, і там селянка знову запхала мені руку в штани, так, був я тоді молодший, ніж зараз, і я лежав на ній, мов ті наші ровери в кущах — її на землі, а мій зверху, і так ми кохалися, як оті ровери, і то було прекрасно, запам’ятай собі, синку, що життя, коли бодай трошечки підфортунить, таке прекрасне, таке прекрасне… ах… але іди вже спати, бо мусиш рано вставати, розумієш, синочку?» І він узяв пляшку і перелив її геть усю в себе, я чув, як вода плюскоче йому в шлунку, наче дощівка з ринви у кадуб, потім він перевернувся на бік і вода голосно перелилася йому в шлунку, вирівнюючи поверхню… Мені не подобалися мандрівні крамарі, що торгували харчами, маргарином і кухонним причандаллям, вони носили їжу з собою і їли в покоях, а декотрі возили з собою спиртівки і варили в покоях бараболянку, і картопляні лушпайки ми знаходили під ліжком, а вони ще хотіли, щоб ми їм чистили черевики, а коли виїжджали, тицяли мені рекламний значок замість чайових, а за це хотіли, аби я заніс їм до авта ящик з дріжджами, бо возили з собою ті дріжджі, які брали зі своїх торгових фірм і продавали їх при нагоді дорогою. Декотрі тягали стільки валіз, що здавалося, везуть з собою все, що мають намір спродати протягом тижня, але були й такі, що не мали з собою майже нічого. І мене дуже дивувало, чим же гендлює такий мандрівний крамар, не маючи з собою валіз? І завше було щось, що мене вражало, був такий один, що збирав замовлення на пакувальний папір і паперові торбинки, і носив зразки в кишені жакета за хустинкою, інший мав у портфелі тільки йо-йо[4] і дяболло[5], і носив їх завше при собі, у кишені мав список замовлень і так тинявся містом, бавлячись йо-йом чи дяболлом, і заходив до крамниць, не перериваючи забави, і продавець забавок і галантереї забував про інших торгових агентів з їхнім крамом і про покупців, ті стояли й чекали, а він ішов, наче уві сні, назустріч і простягав руки по йо-йо і дяболло, на них завжди був сезонний попит, аж доки ринок ними насичувався, і продавці негайно запитували: «Скільки тузінів[6] ви можете запропонувати?» І торгівець пропонував двадцять тузінів, і лише після тривалого торгу додавав ще скількись-там зверху, а на другий сезон такою забавкою міг бути ґумовий м’ячик, вкритий плюшем, і знову торговий агент бавився тим м’ячиком і в потязі, і на вулиці, і, звісно ж, у крамниці, а крамар, як загіпнотизований, виходив йому назустріч і водив очима за м’ячиком, що злітає до стелі і знову вертається в руку, і знову вгору і вниз, а тоді: «Скільки мені продасте?» Тих сезонних агентів я не любив, не любив їх і метрдотель, бо то були відомі шельми, або, як ми казали «продавці теплої води», ми впізнавали їх, щойно вони заходили в готель, цим тільки б наїстися, напитися — і у вікно драпака, не платячи, таке в нас трапилося кілька разів… але наймилішим агентом, який у нас ночував, був Ґумовий Король, той, що постачав делікатні ґумові предмети мушкатільним[7] крамницям, він представляв фірму «Прімерос», і хоч би скільки приїжджав, завше приносив якусь новинку, і завсідники відразу запрошували його до свого столика, бо тоді завжди з кимось траплялася якась прикрість, а отже, решта товариства мала причину для сміху, той агент роздавав розмаїті презервативи, на всі кольори й форми, а я, хоч і був ще піколик, дивився на те все і відчував до наших завсідників огиду, бо на вулиці вони завжди такі поважні, а за столом, розіґзившись, скидалися на дуркуватих кошенят