Останній спадок - Андрій Новік
Дебелий чоловік у білому халаті та масці на зморшкуватому обличчі скерував нас на аналізи крові, під час яких у Катерини виявили підвищений рівень зв’язаного білірубіну[8]. Від думки про серйозну хворобу, що могла зсередини пожирати мою дружину, у моїх жилах стигла кров. Ми відразу побігли на УЗД — збільшений жовчний міхур із потоншеними, майже прозорими стінками, а посеред невеликого екрана причина нервувань. Якби ж ми тоді знали, що той камінь, через який Катерину оперуватимуть, перекрив собою пухлину так, що побачити її під час УЗД було майже нереально. Лікар згодом казав, що таке трапляється доволі часто, що ми не єдині, хто піддався такому обману організму, проте від того не легшало. Тоді я відштовхнув лікаря до стіни й, розлючений, вилетів із кабінету.
Дружину поклали на хірургічний стіл для лапароскопічного видалення жовчного міхура. Дві трубки діаметром до сантиметра вводили Катерині через живіт. За допомогою камер на трубках лікарі керували процесом. А тоді щось пішло не так. Серед внутрішніх органів лікарі розгледіли невеликі спайки, що практично унеможливлювали операцію лапараскопічно. Витягши трубки з Катерининого живота, вони зробили величезний, близько двадцяти п’яти сантиметрів, розріз у ділянці шлунка. Унаслідок огляду хірург констатував наявність у очеревині нетипових структур, а на них — безліч маленьких, як рисові зернята, пухирців. Канцероматоз[9]. Ознака значного метастазування[10] і лімфогенним, і гематогенним шляхом. Рак четвертої стадії. Зі слів хірурга, лікувати дружину не було сенсу, її зашили та підготували помирати.
Катерина сподівалася на краще. І щодня всміхалася. Лежачи перші дні на лікарняному ліжку, переглядала малюнки Луки, який у лікарні майже засинав у її обіймах. Я довго боровся, аби синові дозволили залишатися з матір’ю на ніч. Самого ж мене розривало з відчаю, я не спав, не їв, майже не дихав. Думки, якщо наставав такий день, коли вони бодай з’являлися, плуталися. Очі, випускаючи щодня тижневі норми, благали про вологу ще й ще. Я тримав Катеринину руку, відчував її теплі дотики й бачив її осяйне обличчя. У ті ночі, коли Лука був із Катериною в лікарні, я безбожно пив. А потім колодою відлежувався на дивані, пропускаючи крізь сито пам’яті всі спогади з нашого минулого.
Опісля операції лікар підійшов до мене з виразом удаваного співчуття й без жодних емоцій промовив, що ніяких надій на чудотворне спасіння не буде. З такими симптомами хвороби більш як тиждень не проживає ніхто. Мені хотілося врізати лікареві, розтрощити його безпорадну фізіономію об стіни лікарні, обміняти його життя на життя Катерини, аби врешті той клятий халатник більше нікому не приносив таких новин. Я стримався, навіть спромігшись на важкий кивок утомленою головою. А вона всміхалася. Коли її виписали та вклали в тепле домашнє ліжко, ми з Лукою на жодну секунду не відходили від неї. Вона всміхалася завжди — від першої нашої зустрічі й до останнього погляду на малюнок свого любого сина.
Усе, що міг Лука пам’ятати про неї, — ніжний, із теплими переливами голос і всміхнене обличчя.
— Звісно, бачила. — Я взяв синову руку й поцілував лоба. — Вона б ніколи не пропустила твоїх ігор. Коли ти ще малим поринав у свій цей уявний світ, вона тихо підкрадалась і дивилась. І сміялася. А коли я приходив пізно ввечері з роботи, то перед сном розповідала, як ти воював солдатиками проти темних сил, що захопили стільчик, або як споряджав у ванній підводну експедицію на пошуки потопленого ковпачка від ручки.
— Це був не ковпачок, а корабель короля індіанців, зроблений із золота!
— Вибач, — із винуватим виглядом я здійняв руки вгору, — звісно, корабель. Маєш пам’ятати: для неї ти був найважливішим, найкращим, що було в її житті. Мусиш залишатися таким і надалі.
— Навіть важливішим і кращим за тебе? — здивувався Лука.
— Навіть важливішим і кращим за мене. Твоя мама постійно повторювала, як вона тебе любить.
— Ти за нею сумуєш?
Перед очима промайнуло дороге обличчя. Темні хвилі довгого кучерявого волосся, тонка лінія ніжних губ, добрі й щирі карі очі, що зігрівали теплом аж до мурашок на шкірі.
— Ще й як сумую. Найбільше хочеться сказати, що люблю, що без неї все абсолютно не так.
Лука не плакав. Він лише глянув дорослими очима й побажав гарних снів. Тихенько підвівшись, я вийшов із кімнати.
2
65 км на схід від Вашинґтона, США. 27 серпня, 2015 рік
Кляті підбори-шпильки на кожному кроці відбійними молотами віддавали в п’яти, а потім голкою прошивали наскрізь усе тіло аж до голови. Ліве плече ледь витримувало вагу чорної шкіряної сумки, напханої документами, косметикою, ще й із пляшкою води. Права рука повільно масувала скроні, аби хоч якось, хоч на трішки відігнати втому.
Кожен крок важчав і робив пересування неможливим. Вийшовши з конференц-залу, Мелані Маєрс поплелася до ліфта — шляху до омріяного відпочинку. Жінка віддала б зараз усе, аби спрямувати думки до чогось буденного, як-от вишивання чи мильна опера. Треба було забути нещодавнє зібрання. Вона ступила до ліфтової кабіни, натиснула кнопку «0» і стомлено притулилася спиною до стінки. Під вагою шестиденного робочого виснаження повіки мимоволі опустилися, і жінка поринула в рятівну темряву.
«Ще кілька десятків хвилин — і блаженний відпочинок… Гаряча ванна… м’яка пінка…»
Різкий голосний сигнал вивів білявку з трансу. Її молодий напарник-програміст, устромивши ногу, зупинив ліфт і заскочив досередини. Низький, на вигляд років із тридцять, азійського походження й з тоненьким голосом. Рідкувате чорне волосся завжди стирчало в різні боки (іноді Мелані здавалося, що то жахлива стомлива робота довела його зачіску до такого стану), а маленькі очі дивилися на все й усіх із незмінною підозрою.
Думки про піну вивітрилися вмить. Чортів вузькоокий! Ні, опускатися до расизму не для Мелані Маєрс, хоча чортів Діксон і дістає тупими, нудними запитаннями до печінок. Особливо ті питання діймали тоді, коли погляд напарника націлювався на її сідниці чи розстебнуті ґудзики блузки.
— Almost…[11] — усміхнувся чоловік.
Жінка лише кивнула, чим дала знак про абсолютну відсутність бажання вести будь-який діалог. Очі за змеженими повіками продовжували шукати
