Марія Стюарт - Стефан Цвейг

вирішального обдаровання в якомусь мистецтві; що вона сміливо й слухняно опановує всю освітню програму, приписану нареченій короля. Але всі завжди в захваті від товариських, двірських умінь та здібностей Марії Стюарт, від неособистого в ній замість особистого; про людське, про її характер немає жодного конкретного повідомлення, і це свідчить, що властиві, істотні риси її натури поки що приховані від кожного погляду, і то тільки тому, що ще не розквітли. Ще довгі роки добра вихованість і світські манери принцеси не дають змоги здогадатися про внутрішню силу пристрастей, на яку буде здатна душа цієї жінки, най­глибше зворушившись і наважившись. Її біле чоло ще сяйливе й холодне, вуста всміхаються приязно й ніжно, око, що дивиться тільки у світ, а не зазирає у власні глибини, бачить і шукає, мов у тумані; і люди, і Марія Стюарт ще нічого не знають про спадщину, притаєну в її крові; не знає вона й про властиву їй небезпеку. Завжди тільки пристрасть розкриває в жінці її найпотаємнішу душу, завжди тільки в коханні та стражданні досягає вона власного виміру.

Побачивши, що дитина так чудово набуває рис майбут­ньої володарки, весілля влаштували раніше, ніж передбачали: Ма­рії Стюарт знову судилося, щоб її життєвий годинник у будь-якому розумінні йшов швидше, ніж у її однолітків. Щоправда, дофінові, призначеному їй договором, ледве минуло чотирнадцять років, крім того, це дуже кволий, блідий, хирний хлопець. Але політика тут нетерплячіша за природу, вона не хоче і не може чекати. На французькому королівському дворі панував досить підозрілий поспіх укласти зрештою шлюб, дарма що з тривожних повідомлень лікарів знали про немічність і небезпечну хворобливість спадкоємця трону. Найважливіше для Валуа в цьому шлюбі — лише намагання забезпечити собі шотландську корону, саме тому обох дітей так похапцем тягнуть до вівтаря. Згідно зі шлюбним контрактом, укладеним спільно з послами шотландського парламенту, дофін отримував «матримоніальну корону», тобто корону короля Шотландії внаслідок шлюбу, а водночас Ґізів, родичів Марії Стюарт, п’ятнадцятирічної дівчинки, яка ще не усвідомлює своєї відповідальності, змусили цілком таємно підписати другий документ, який мали приховати від шотландського парламенту і згідно з яким Ґізи наперед зобов’язувалися — в разі передчасної смерті Марії Стюарт або її смерті без спадкоємця — віддати французькій короні країну Марії Стюарт (наче то була приватна власність), а також її спадкові права на Англію та Ірландію.

Річ зрозуміла, цей договір — нечесний, і про це свідчить сама таємність його підписання. Адже Марія Стюарт не має ніякого права свавільно змінювати порядок успадкування і віддавати в разі своєї смерті свою батьківщину чужій династії, немов мантію або якесь інше майно, але її дядькам по­трібна для підпису рука, яка ще ні про що не здогадується. Трагічний символ: перший підпис, який Марія Стюарт ставить на політичний документ під тиском пальця свого родича, становить водночас першу брехню цієї глибоко щирої, довірливої і недвозначної натури. Але, щоб стати королевою, щоб бути королевою, їй відтепер уже ніколи не дозволятимуть бути цілком правдивою: людина, яка склала присягу політиці, вже не належить собі й повинна дослухатися до інших законів, а не до святого закону своєї природи.

Але всі ці таємні махінації чудово приховані від світу пишною виставою весілля. Понад двісті років жоден дофін Франції не брав шлюб у межах своєї батьківщини, і тому двір Валуа вважав, що повинен показати своєму загалом не розбещеному народові приклад нечуваної пишноти. Катерина Медичі ще зі своєї батьківщини обізнана з урочистими святами, програми яких складали перші митці Ренесансу, і повниться честолюбним прагненням перевершити на весіллі рідної дитини найбучнішу пишноту свого дитинства: Париж 24 квітня 1558 року став святковою столицею світу. Перед собором Матері Божої Паризької спорудили відкритий павільйон, накритий синім кіпрським шовком із витканими на ньому золотими лілеями, до павільйону вів синій килим, теж із вишитими на ньому лілеями. Попереду йшли музики в червоних та жовтих убраннях, грали на різноманітних інструментах, за ними під вітальні вигуки юрби ступала в розкішних уборах королівська процесія. Шлюб відбуватиметься перед очима народу, тисячі, ба­гато тисяч очей зачудовано вітають наречену поруч із хирним блідим хлопчиком, майже пригніченим своїм помпезним убором. Придворні поети перевершують самі себе, маючи такий привід для екстатичного зображення краси Марії Стюарт. «Вона видається, — пише, вдавшись до гімну, Брантом, що загалом полюбляв розповідати галантні анекдоти, — у сто разів гарнішою за небесну богиню», і, мабуть, справді тієї хвилини блиск щастя надавав цій страшенно честолюбній жінці особливої аури. Адже тієї пори ця усміхнена, юна, квітуча чудова дівчина, яку вітають зусібіч, бажаючи щастя, пережила, мабуть, найрозкішнішу мить свого життя. Навколо Марії Стюарт уже ніколи не буде стільки багатства, зачудування й радості, як тепер, коли вона поряд із сином першого володаря всієї Європи, на чолі пишно прикрашеної кавалькади їде ступою по вулицях, де аж до покрівель злітають крики радості й захвату. Ввечері в Палаці правосуддя накрили доступний для всіх стіл, тепер увесь Париж тиснеться в радісному збудженні, щоб милуватися юною дівчиною, яка до корони Франції додала нову корону. Славетний день закінчується балом, для якого митці повигадували найдивовижніші несподіванки. Невидимі механіки затягли в залу шість геть усюди оздоблених золотом кораблів із вітрилами зі срібної парчі, й ті судна майстерно відтворювали плавання по бурхливому морю. На кожному сидить, у золотих уборах і в масці зі штофу, принц, і кожен галантним жестом заводить у свій корабель якусь придворну даму: Катерину Медичі, королеву, Марію Стюарт, наступницю трону, королеву Наваррську і принцес Єлизавету, Марґариту і Клавдію. Ця вистава має символічно натякати на щасливу подорож по життю серед пишноти та розкоші. Але доля не підпорядковується людським бажанням, до інших, небезпечних берегів пливе від цієї єдиної безтурботної миті життєвий корабель Марії Стюарт.

Перша небезпека приходить цілком несподівано. Марія Стюарт давно вже помазана як королева Шотландії, а тепер, коли вона вийшла заміж за дофіна, наступника французького трону, над її головою невидимо ширяє друга, ще коштовніша корона. Але доля тримає перед нею як згубну спокусу ще й третю корону, і вона по-дитячому, безпорадними, засліпле­ними руками хапається за її оманливий блиск. Того самого 1558 ро­ку, коли Марія Стюарт стала дружиною спадкоємця французького трону, померла Марія, англійська королева, і на англійський трон одразу зійшла її єдинокровна сестра Єлизавета. Але чи справді Єлизавета — королева, яка має право стати наступницею