Марія Стюарт - Стефан Цвейг

усі поети. Але і в усіх інших видах мистецтва Марія Стюарт засвідчує незвичайний смак: вона гарно співає під лютню, її танок вихваляють як чарівливий, її вишивки — витвори не просто вправної, а дуже обдарованої руки, вона одягається скромно й не обтяжена помпезними сукнями, мов дзвін, у яких пишається Єлизавета; і в шотландській спідничці, і в урочистій шовковій сукні вона зі своєю дівчачою привабливістю видається цілком природною. Від самого початку такт і чуття краси в Марії Стюарт — природне обдаровання, і цю піднесеність (але все-таки не театральність), яка завжди надаватиме аури поетичності, ця донька Стюартів зберігатиме навіть у найтяжчі години як неоціненну спад­щину своєї королівської крові і свого монаршого виховання. А втім, навіть у фізичних вправах Марія Стюарт навряд чи відстає від найвправніших цього лицарського двору, вона невтомна верш­ниця, завзята мисливиця, вправно грає в м’яча; її гінке, струн­ке дівоче тіло, попри всю притаманну йому тендітність, не знає ні втоми, ні знесилення. Ясна і весела, безтурботна й щаслива, ця багата й романтична юність п’є з усіх келихів, не здогадуючись, що вона тепер, навіть не усвідомивши, вже вичерпала найчистішу радість свого життя; навряд чи в якійсь іншій постаті жіночий ідеал французького Ренесансу знайшов таке лицарсько-романтичне втілення, як у постаті цієї веселої і палкої дитини-королеви.

Не тільки музи, а й боги благословляють це дитинство. На додачу до втішних духовних обдаровань Марія Стюарт має ще й незвичайну фізичну привабливість. Тільки-но дитина стала дівчинкою, жінкою, як уже змагаються всі поети, оспівуючи її красу. «На п’ятнадцятому році життя її краса вже проступає, наче світло серед білого дня», — повідомив Брантом, а Дю Белле — ще палкіше:

En vôtre esprit le ciel s’est surmonté Nature et art ont en vôtre beauté Mis tout le beau dont la beauté s’assemble. Таж вищий від небес проворний розум твій, Природа і мистецтво в постаті одній Все гарне й миле поєднали у красі.

Лопе де Веґа мріє: «Зорі дають її очам свій найгарніший блиск, а її рисам — барви, які надають їм такої чарівності», а Ронсар приписує Карлу IX під час смерті його брата Франциска наступні слова майже заздрісного захвату:

Avoir joui d’une telle beauté  Sein contre sein, valoit ta royauté. Яка краса була тобі як насолода,  Ті грудоньки обидві — найвища нагорода!

А Дю Белле збирає всю похвалу багатьох описів і віршів у захоплений вигук:

Contentez vous mes yeux,  Vous ne verrez jamais une chose pareille. Впивайте насолоду мої очі:  Такого й близько не побачите ніколи!

Що ж, поети професійно перебільшують, а надто придворні поети, тільки-но йдеться про оспівування переваг їхньої володарки, тому ми з цікавістю поглядаємо на тогочасні картини, яким майстерна рука Клуе надала вірогідно­сті, і ми ані розчаровані, ані цілковито опановані тим вислов­леним у гімнах захватом. Ми бачимо не променисту красу, а радше пікантну: ніжний привабливий овал, що завдяки гостренькому носикові набуває тієї легенької неправильності, яка завжди надає жіночому обличчю великої привабливості. М’які темні очі світяться таємницею і прихованим блиском, спокійно й мовчки спочиває рот: слід визнати, що природа дала цій королівській дитині свій справді найкоштовніший матеріал: дивовижну білу, чисту, осяйну шкіру, сіро-попеля­сті й пишні коси, привабливо засіяні перлинами, довгі, витончені білі, мов сніг, руки, довгастий гнучкий тулуб, де “dont le corsage laissait entrevoir la neige de sa poitrine et dont le collet relevé droit decouvrait le pur modelé de ses épaules”[5]. Жодної вади не можна помітити на цьому обличчі, але саме тому, що воно таке холодно бездоганне, таке просто гарне, йому бракує будь-якої вирішальної риси. Ми нічого не знаємо про цю привабливу дівчинку, дивлячись на її портрет, а вона сама теж ще нічого не знає про свою справжню сутність. Те обличчя ще не пронизане зсередини душею і чуттєвістю, жінка ще не озвалася в цій жінці; на нас приязно й мило дивиться гарненька й лагідна дівчинка з пансіонату.

Цю неготовність і непробудженість підтверджують, не­зважаючи на красномовну балакучість Марії Стюарт, і всі усні повідомлення. Адже саме тому, що люди завжди вихваляють тільки бездоганність, надто вже добру вихованість, завзяття і коректність Марії Стюарт, вони говорять про неї, немов про зразкову ученицю. Ми дізнаємося, що вона напрочуд добре вчиться, люб’язна в розмовах, ґречна й побожна, що вона досконала в усіх мистецтвах та іграх, проте не має ніякого особливого,