Марія Стюарт - Стефан Цвейг

labeur, en recoy  Toujours est près de moy. Всякчас у серці моїм сутні  Тяжкі жалі за тим відсутнім.  Якщо на небо в певні хвилі  Сумний я погляд піднімаю,  Я бачу очі його милі,  Що ось були, — і вже немає.  Чи раптом бачу у воді,  Немов небіжчика в труні.  А очі склепивши смутні,  Як на подушці спочиваю,  Його обійми відчуваю.  У праці та у відпочинку  Він тут зі мною щохвилинки.

Годі сумніватися, що жалоба Марії Стюарт за Франциском II — не просто поетична вигадка, а щирий і відвертий жаль. Адже в постаті Франциска II Марія Стюарт утратила не тільки зичливого і поступливого товариша, ніжного друга, а й своє європейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзі дитина-вдова вже відчула різницю, як багато означає бути першою на своєму дворі, бути королевою і як мало — раптом стати другою, утриманкою на ласці наступника трону. Це вже й так гнітюче становище було обтяжене ворожістю, яку засвідчувала їй свекруха, Катерина Медичі, тільки-но знову ставши першою дамою двору; здається, ніби Марія Стюарт колись нерозумним словом смертельно образила ту зарозумілу й підступну представницю роду Медичі, зневажливо порівнявши незначний рід «купецької доньки» зі своєю успадкованою протягом низки поколінь королівською гідністю. Така бездумність — супроти Єлизавети поривна, позбавлена доброї поради дівчинка теж припустилася такої помилки — згубніша між жінками, ніж відверта образа. Тільки-но Катерина Медичі, змушена два десятки років приборкувати своє честолюбство, спершу через Діану Пуатьє, а потім через Марію Стюарт, здобула політичну владу, вона жорстко і виклично дає відчути свою ненависть обом поваленим.

Але Марія Стюарт — саме тепер виразно проступає ви­значальна риса її характеру: нестримна, несхитна, по-чоловічому непоступлива гордість — не хоче лишатися ніде, де вона тільки друга, її високе й запальне серце ніколи не вдовольниться непомітним становищем, якимсь проміжним ран­гом. Вона радше обрала б небуття, обрала б смерть. Якусь мить Марія Стюарт думає назавжди податись у монастир, зректися всіх рангів, якщо вже не можна досягти найвищого в цій країні. Але спокуса жити ще надто велика, довічне зречення суперечило б природній вдачі вісімнадцятирічної дівчини. Крім того, втрачену корону вона й досі може поміняти на іншу, не менш коштовну. Посол іспанського короля вже приходить як сват від ім’я дона Карлоса, майбутнього володаря двох світів, австрійський двір уже посилає таємного посередника, королі Швеції і Данії просять її трону і руки. Зрештою, Марії Стюарт і досі належить спадкова корона, корона Шотландії і ще й тепер витає претензія на другу, су­сідню, англійську корону. Цю дівчинку, що стала королів­ською вдовою, цю жінку, що тільки-но розквітла до своєї повної краси, ще чекають незмірні можливості. Але тепер уже не так, як раніше, коли доля дарувала їй усе й підносила, відтепер вона сама має виборювати все, з допомогою спритності та терпіння брати гору над непоступливими суперниками. А втім, із такою відвагою в серці, з такою красою на обличчі, з такою молодістю в гарячому, квітучому тілі можна бездумно наважитись і на найвищу гру. З рішучою душею Марія Стюарт вступає в боротьбу за свою спадщину.

Щоправда, розстатися з Францією їй нелегко. Дванадцять років прожила вона на французькому монаршому дворі, і гарна, багата, радісна й мила країна стала їй рідніша за Шотландію, де минули дитячі літа. У Франції Марія Стюарт має материних родичів, які дбають про неї, тут є замки, в яких вона була щаслива, є поети, які вихваляли її і розуміли, тут панує легка, лицарська привабливість життя, і в глибинах душі вона знає, що народилася для неї. Тому Марія Стюарт зволікає місяць у місяць, хоча її вже давно закликали негайно повернутися у власне королівство. Вона відвідує своїх родичів у Жуанвілі, в Нансі, присутня в Реймсі під час коронації свого десятирічного шваґра Карла IX і завжди шукає, немов попереджена таємничим здогадом, той або той привід, щоб відсунути від’їзд. Марія Стюарт, власне, немов чекає на якийсь перст долі, який позбавить її потреби повертатися в Шотландію.

Адже, хоч яка, можливо, нова й недосвідчена Марія Стюарт у державних справах, ця вісімнадцятирічна дівчина все-таки мала зрозуміти, що в Шотландії на неї чекають суворі випробування. Після смерті матері, що замість неї керувала як регент її спадщиною, протестантські лорди, її найзапекліші супротивники, взяли гору і навряд чи приховують прагнення чинити опір наміру закликати в країну правовірну католичку, прихильницю проклятої меси. Вони відверто заявляють, — про це в захваті повідомляє в Лондон англій­ський посол, — що «приїзд королеви Шотландії слід відкласти ще на кілька місяців, і, якби вони не були зобов’язані до послуху, то взагалі навряд чи мали б бажання бачити її». Потай вони давно вже вдаються до підступної гри й намагалися запропонувати англійській королеві як чоловіка наступного законного претендента на шотландський трон: протестантського графа Аррана, а отже, всупереч праву віддати в руку Єлизаветі корону, яка безперечно належить Марії Стюарт. Не більше вона може довіряти й своєму єдинокровному братові Джеймсу Стюарту, графу Морею, що за дорученням шот­ландського парламенту приїздить до неї у Францію, бо він перебуває в небезпечно близьких стосунках із Єлизаветою і, можливо, навіть отримує платню, перебуваючи в неї на служ­бі. Тільки швидке повернення Марії Стюарт на батьківщину здатне вчасно розбити всі ті темні й туманні інтриги, тільки з допомогою успадкованої від своїх предків, королів із династії Стюартів, мужності зможе вона утвердити свою коро­лів­ську владу. Отже, зрештою Марія Стюарт, щоб не втратити того