Марія Стюарт - Стефан Цвейг

завчасною, а не природною, і тому королева, як дбайлива мати, одразу відмовляється передавати дитину до Лондона. Сватання тепер стало майже війною. Генріх VIII посилає війська, щоб силою забрати неоціненну запоруку, і наказ, який він дав своєму війську, — це нелюдський образ голої брутальності того сто­річчя. «Воля Його Величності така, щоб усе було знищене вогнем і мечем. Спаліть Единбурґ і зрівняйте його з землею, тільки-но заберете й пограбуєте там усе, що можна... Сплюндруйте палац Голіруд і так багато міст та сіл навколо Единбурґа, скільки зможете, пограбуйте, спаліть і поневольте Літ та інші міста, нещадно вбивайте чоловіків, жінок і дітей, де тільки чинитимуть опір». Озброєні зграї Генріха VIII рушили через кордон, наче гунська орда. Але останньої миті матір і дитину перевезли в безпечне місце в укріплений замок Стер­лінґ, і Генріх VIII мусив задовольнитися угодою, згідно з якою Шотландія зобов’язалася передати Марію Стюарт (її й далі трактували і продавали, наче предмет) в Англію тоді, коли дівчинці виповниться десять років.

Знову видається, ніби все впорядковано найкраще. Але політика завжди — наука безглуздя. Їй не до вподоби прості, природні, розумні вирішення, труднощі — найбільша насолода для неї, чвари — її стихія. Невдовзі католицька партія, вдаючись до прихованих махінацій, починає думати, чи не було б краще дитину — яка може лише гугукати і всміхатися — віддати синові французького короля, а не англійського, а коли Генріх VIII помер, схильність дотримуватися договору стала вже дуже невелика. Але тепер англійський регент Сомерсет від ім’я неповнолітнього короля Едварда вимагає передачі дівчинки-нареченої в Лондон, а коли Шотландія відмовилася, дав армії наказ вирушати, щоб лорди почули єдину мову, яку поважали: насильство. 10 вересня 1547 року в битві — радше побоїщі — під Пінкі-Клеф шотландське військо було розбите, понад десять тисяч полеглих укривали землю. Марія Стюарт не дожила ще й до п’ятого року, як кров через неї проливали вже річками.

Тепер Шотландія лежить перед англійцями безборонна й відкрита. Але в сплюндрованій країні навряд чи можна щось пограбувати, для Тюдорів там, власне, є тільки одна коштовність: дитина, що втілює собою корону і право на корону. Проте, довівши до відчаю англійських шпигунів, Марія Стюарт раптом безслідно зникає з замку Стерлінґ, ніхто навіть у найближчому колі не знає, де заховала її королева-мати. Адже гніздо, де був би безпечний притулок, обрали напрочуд добре: вночі та у великій таємниці через одного цілком надій­ного слугу дитину вивезли в монастир Інчмагом, що стоїть, прихований бездоріжжям, на острівці в озері Ментіт, “dans le pays des sauvages”, «у країні дикунів», як повідомляв французький посол. Жодна стежка не веде до того романтичного місця, неоціненний вантаж човном доправили на берег острова, де знайшли собі притулок побожні ченці, які ніколи не покидали монастиря. Там, абсолютно прихована, відокремлена від збудженого і неспокійного світу, несвідома дитина живе в затінку подій, тим часом як дипломатія над країнами й морем заклопотано тче її долю. Адже на сцену вже грізно виходить Франція, щоб запобігти цілковитому англійському поневоленню Шотландії. Генріх II, син Франциска I, посилає могутній флот, і генерал-лейтенант французького допоміжного корпусу просить від ім’я короля руки Марії Стюарт для його сина і наступника трону Франциска. Доля дитини змінилася за одну ніч завдяки політичному вітру, що несамовито і во­йовниче бурхає над Ла-Маншем: маленькій доньці Стюартів судилося тепер бути замість королеви Англії королевою Фран­ції. Тільки-но цю нову й вигідну торговельну оборудку уклали належним чином, як 7 серпня неоцінений об’єкт цих ма­хінацій — маленьку Марію Стюарт віком п’ять років і вісім місяців — спакували й відправили до Франції, продавши на все життя іншому і так само невідомому чоловікові. Знову і аж ніяк не востаннє чужа воля формує і змінює її долю.

Невинність — ласка дитинства. Що знає трирічна, чотирирічна, п’ятирічна дитина про війну і мир, про битви і договори? Що для неї такі назви, як Франція і Англія, Едвард і Франциск, що для неї все несамовите божевілля світу? З розмаяними білявими косами бігає і грається струнконога дівчинка в темних і світлих покоях замку, коло неї — чотири подруги-перевесниці. Адже — чудова думка за варварської доби — Марії Стюарт від самого початку дали для ігор чотирьох подружок-однолітків, обраних із найшляхетніших родин Шотландії, листочок конюшини з чотирма Мері: Мері Флемінґ, Мері Бітон, Мері Лівінґстон і Мері Сетон. Діти, які сьогодні є милими подругами під час дитячих ігор, завтра будуть товаришками на чужині, щоб та чужина не видавалася такою чужою, а згодом стануть її придворними дамами і в ніжному настрої складуть присягу вийти заміж не раніше, ніж вона сама вибере собі чоловіка. Якщо потім троє відкинуться від Марії в її нещасті, одна поїде за нею у вигнання і буде поряд аж до її смертної години: сяйво щасливого дитинства світитиме Марії Стюарт аж до її найтемнішої години. Але який ще далекий той каламутний і притьмарений час! А нині п’ятеро дівчаток ще граються жваво цілісінький день, і день попри день, у замку Голіруд або Стерлінґ і нічого не знають про високість та гідність королівської влади, нічого про притаманні їй гордість і небезпеки. А потім настав вечір, уночі маленьку Марію дістали з дитячого ліжечка, на березі озера її чекав човен, її перевезли на острів, де спокійно і добре: в Інчмагом, місце миру. Там її вітають незнайомі чоловіки, вдягнені по-іншому, ніж уже бачені, вони всі в чорному, в широких складчастих сутанах. А втім, приязні, лагідні, гарно співають у високому приміщенні з барвистими вікнами, і дитина приживається там. Але якось увечері її забирають знову (Марія Стюарт завжди змушена їхати і тікати вночі, від однієї долі до іншої), а потім вона раптом стоїть на високому кораблі, де лопотять білі вітрила, серед чужих воїнів і бородатих матросів. Але чому маленька Марія повинна боятися? Адже все таке лагідне, приязне і добре, сімнадцятирічний єдинокровний брат Джеймс, один із численних бастардів Якова V, народжених ще до шлюбу, гладить їй біляві коси, та й чотири Мері, улюблені подружки, тут. Отож п’яте­ро дівчаток пустують і безтурботно сміються поміж гармат французького військового корабля і матросів у обладунках, зачаровані та щасливі, як діти, кожною несподіваною зміною. Проте вгорі, на майданчику на марсі, стоїть моряк і з острахом оглядає навколишні простори: він знає, що англійський флот крейсує в Ла-Манші, щоб бодай останньої хвилини схопити наречену англійського короля, перше ніж вона стане нареченою спадкоємця французького трону. Але дитина бачить тільки близьке, тільки нове, бачить лише, що море