Чінгісхан - Василь Григорович Ян
Туркмен сів на коня.
— Вперед, тварюки-іновірці! Якщо не будете плентатись, я вас порубаю і лишу, як падло, на дорозі!
П’ятеро рабів підвелись і пошкандибали один за одним. Туркмен змахнув канчуком, і незабаром усі зникли за горбом. Господар повернувся до юрти.
— Шановний гостю, близько сотні джигітів з’явилося вдалині, і вони прямують сюди.
— Знаю, це джигіти хорезм-шаха розшукують мене. А хто був чоловік, з яким я щойно розмовляв?
— Це, — і господар зашепотів, немов побоювався, що туркмен повернеться, — це барс Каракумів, гроза караванних шляхів, славний розбійник Кара-Кончар, хай розсудить його аллах!..
Розділ четвертий
ХАКІМ ПРАВДИВО ВИРІШУЄ
Після зупинки у кочівника Хаджі Рахім два дні йшов вузенькою стежкою через пустелю, прямуючи на північ до оазису в пониззі Джейхуна[20], де були міста і селища багатолюдного Хорезму. Поволі дріботів осел, і рівномірно ступав за ним верблюд з хворим купцем, який усе ще був непритомний. Дервіш співав арабські і перські пісні і вдивлявся в далечінь, чекаючи, коли ж, нарешті, з’являться барвисті куполи мечетей Хорезму.
На третій день вузька стежка серед піщаних барханів обернулася на широку дорогу і піднялася на кам’янисту гору. Звідти відкрилася квітуча, радісна рівнина, вкрита садами, гаями і квадратами зеленіючих ланів. Усюди між деревами виднілися будиночки з плоскими дахами, групи чорних, задимлених юрт і схожі на фортеці садиби багатих кипчацьких ханів, з вежками по краях. Де-не-де, наче списи ісламу, стриміли гострі мінарети, і біля них переливались різнобарвними кахлями куполи мечетей. Немов великі дзеркала, виблискували квадрати нив, залиті водою. По них ходили напівголі, в лахмітті, люди з ланцюгами на ногах.
Дервіш спинився на горбі.
— Ось земля, створена, щоб стати раєм, — шепотів він, — але вона стала долиною мук і сліз. П’ятнадцять років тому я втік звідси, задихаючись від страху, озираючись, мов злочинець. Хто зможе впізнати тепер в обпаленому сонцем чорному дервіші того юнака, якого прокляв сам верховний імам?[21] Вперед, Бекіре, скоро ми будемо ночувати біля воріт столиці всіх столиць, найбагатшого з усіх міст світу — Гурганджа, де царює хорезм-шах Мухаммед, наймогутніший, але найзловісніший з мусульманських владик…
Дервіш знову рушив далі. Дорогою стали частіше зустрічатися двоколісні гарби, запряжені великими довгорогими волами, піші подорожні, пишно вбрані вершники на прикрашених конях і почорнілі від сонця селяни на охлялих ослах; звідусіль було чути мукання корів, бекання овець, крики погоничів.
У першому ж селищі дервіша оточили люди з довгими білими палицями:
— Ти що за людина? Якщо ти дервіш, байдужий до майна, то навіщо тягнеш за собою верблюда? Ходімо до хакіма[22], він прочитає тобі твій смертний вирок.
Дервіша привели на подвір’я, оточене високою глиняною стіною. На терасі, застеленій широким килимом, сидів, схрестивши ноги, старий у смугастому халаті, худий і прямий. Величезна білосніжна чалма, старанно розчесана сива борода, суворий пронизливий погляд і повільність рухів викликали трепет у всіх, хто наближався до нього, і всі падали ниць. Поруч, зігнувшись, сидів молодий писар з очеретяним пером у руці, чекаючи наказів.
— Хто ти? — спитав хакім.
— Я грішний син моєї шановної матері, на ім’я Хаджі Рахім аль-Багдаді, учень святих багдадських шейхів[23]. Я ходжу довгими дорогами і марно шукаю слідів праведників, схованих холодною темрявою могили.
Старий недовірливо підвів брову і втупився очима в дервіша:
— А хто цей хворий на верблюді? Чому він без чалми? Чи він правовірний мусульманин, чи іновірець? Мені кажуть, що ти його поранив, пограбував і розпродав усе його добро. Чи це правда?
Дервіш звів руки до неба:
— Ти, всевидюще небо, — єдиний мій захист! Дивуюсь я з пліткаря, який нічим, крім брехливих чуток, не дихав! Що йому до моїх турбот і журби!
Хакім багатозначно підняв догори вказівний палець і прошепотів:
— Розкажи мені правдиво, що ти знаєш про цього хворого.
Тоді дервіш розповів про зустріч з пограбованим караваном і про свої намагання врятувати життя пораненому.
Старий провів рукою по сріблястій бороді й сказав:
— Може, цей поранений дуже знатна людина і рука його дістане до самого сонця? Я сам огляну хворого. — Просунувши босі ноги в туфлі, він спустився з тераси і підійшов до верблюда.
Його оточили мешканці селища, намагаючись перекричати один одного:
— Ми знаємо цього хворого чоловіка! Це багатий купець Гурганджа Махмуд-Ялвач! Ось і на верблюді випалено його тавро! Каравани Махмуд-Ялвача в двісті — триста верблюдів ходять і до Тавріза, і до Булгара[24], і до священного Багдада!
Хакім, вислухавши жителів, помовчав, пожував губами і поважно проголосив своє рішення, а писар записав його: «Оскільки люди, які знають
