Чінгісхан - Василь Григорович Ян
— Хай Саклаб, повернувшись з базару, не входить сюди, як звичайно, обірванцем, а спершу надіне мій старий халат. А ти, віддавши йому динар, повертайся сюди і захопи з собою чорнильницю з калямом[31] і папір. Зараз ти будеш записувати його розповіді.
Хлопчик зник і незабаром повернувся з папером і приладдям для письма.
— Скажи мені, подорожній, спочатку твоє ім’я, звідки ти родом і як ти потрапив до славного Багдада?
— Мене зовуть Хаджі Рахім аль-Багдаді. А родом я з маленького селища поблизу Басри. Я ладен відповідати тобі на всі запитання, але спочатку дозволь мені торкнутися чогось іншого, чим непокоїться моє серце.
— Ну, говори, — сказав старий.
— У Багдаді я вчився у великому медресе[32] у найславетніших учених. Серед студентів, які разом зі мною шукали світла в цих факелів знання, був один юнак, завжди скорботний і мовчазний, що відзначався надзвичайною старанністю. Коли я йому сказав, що хочу надіти «пояс блукання» і, взявши «посох мандрівника», вирушити до славного Гурганджа, благородної Бухари і прекрасного Самарканда, цей юнак звернувся до мене з такими словами: «Хаджі Рахіме аль-Багдаді, якщо ти потрапиш до багатого міста хорезм-шахів Гурганджа, то пройди на третю вулицю, що перетинає головний шлях від базару до Західних воріт, знайди там дім коваля і торговця зброєю Кари-Максума і дізнайся, чи живі там мої шановні батьки. Розкажи їм усе, що я роблю в Багдаді. А коли ти повернешся до Багдада, то повідаєш мені все, що про них дізнаєшся». Я обіцяв йому це і вирушив у путь. Але вітер несподіванок і гроза випробувань кидали мене в різні боки всесвіту. Я йшов під палючим промінням сонця Індії, проходив далекі пустелі Татарії[33], доходив до Великої стіни, що охороняє царство китайців від наскоків татар; я відвідав берег ревучого океану, пробирався через круті снігові гори Тянь-Шаню і скрізь знаходив мусульман[34]. Так минуло багато років, поки я нарешті потрапив до Гурганджа, на оцю вулицю, яку мені вказав мій багдадський друг. Я знайшов і дім, і хвіртку під білосніжним деревом акації, і, нарешті, я розмовляю з тобою, майстре чудес, який, мабуть, пам’ятає юнака, що жив тут, в оцьому дворі, і пішов п’ятнадцять років тому з Гурганджа?
— Як звали цього юнака? — спитав старий суворо.
— Там, у високому палаці знань, він називався Абу-Джафар аль-Хорезмі (з Хорезму).
— Як ти наважився вимовити це ім’я, нещасний! — закричав старий мірза (переписувач), і піною вкрилися його губи. — Чи знаєш ти, що він дуже великий грішник? Незважаючи на свої юні літа, він покрив ганьбою і себе, і своїх батьків і мало не кинув у вир лиха всіх родичів.
— Але ж він був дуже юний! Що такого міг він зробити? Чи вбив він кого-небудь, чи зробив замах на знатного бека?
— Цей жахливий Абу-Джафар, на жаль, з юних років відзначався великими здібностями і старанністю. Він учився разом з іншими учнями у наших найкращих учителів, намагаючись осягти і читання, і красу витонченого письма, і глибокий зміст великої книги корану. Він мав успіх у всьому і почав вдало складати вірші, наслідуючи Фірдоусі, і Рудегі, і Абу-Саїда. Але вірші його були не на науку іншим, а тільки для спокуси легковірних…
Старий вів далі пошепки:
— Цей нещасний юнак почав вільнодумствувати. Він дозволяв собі сперечатися з сивобородими улемами[35] та імамами, бентежачи інших простодушних слухачів. Нарешті, коли імам зауважив: «Ти йдеш не шляхом до раю, а до вогняної безодні пекла», — Абу-Джафар йому зухвало відповів: «Йди геть від мене і не клич мене до раю! Коли ти проповідуєш про чотки, про місця молитви і про терпіння, я думаю, хіба не все одно — чи йти до мечеті Мухаммеда чи до монастиря їси, де б’ють у дзвони, чи до синагоги Мойсея. Скрізь я шукав, але не знаходив бога, бога нема, його вигадали ті, хто торгує його ім’ям. Моя зоря, мій проводир — Абу-Алі Ібн-Сіна»[36]. Тоді святі імами прокляли його і наказали схопити. Вони хотіли на майдані міста одрізати йому отруйний язик і обидві руки, щоб він не міг більше писати свої розтлінні вірші. Але Абу-Джафар із зміїною спритністю зник. Спочатку думали, що батько з жалю де-небудь переховує злочинного сина. Тому сам хорезм-шах Мухаммед, дізнавшись про цю справу від імамів, наказав схопити батька, кинути його в зиндан[37] до блощиць і надіти ланцюг з написом: «Навіки і до смерті». А коли батько помре, то замість нього шах наказав посадити найближчого родича, доки Абу-Джафар добровільно не повернеться.
— І батько досі у в’язниці? — тихо спитав дервіш. Його розширені очі блищали, а обличчя стало сірим, як у мерця.
— Батько помер, не витримавши
