Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Хан увійшов до юрти. Там було тепло. Посередині курилося багаття з смолистого коріння. Біля стіни на повстині лежала горілиць людина. Сіре, безкровне обличчя з чорною бородою і складені на грудях руки говорили про близьку смерть. Переривчасте дихання свідчило, що життя ще відчайдушно бореться в цьому знесиленому тілі.

Біля ніг хворого сидів бородатий дервіш у високому ковпаку з білою пов’язкою, знаком хаджі[14]. На його напівголе тіло був накинутий широкий плащ з безліччю яскравих латок.

— Салям-алейкум! — сказав Джелаль ед-Дін опустився на повстину біля хворого. Підповзла закутана до очей жінка-рабиня і стягла з хана промоклі зелені чоботи. Джелаль ед-Дін відстебнув шкіряний пояс з кривою шаблею і поклав біля себе.

— Ти хто? — спитав він дервіша. — З твого одягу видно, що ти бачив далекі країни.

— Я ходжу по світу і шукаю серед моря брехні осі рови правди…

— Де твоя батьківщина і куди ти йдеш?

— Мене звуть Хаджі Рахім, а прозвали мене ще Багдаді, тому що я вчився в Багдаді. Моїми вчителями були найвизначніші, найвеликодушніші і найобізнаніші люди. Я вивчив багато наук, багато перечитав сказань арабів, турків, персів і написаних стародавньою мовою пехлеві. Але, крім жалю і крім тягаря гріхів, я не бачу іншого сліду моїх юних днів…

Джелаль ед-Дін підвів недовірливо брови:

— Куди ж і чого ти йдеш?

— Я ходжу по цій плоскій таці землі, що лежить між п’ятьма морями, відвідую міста, оазиси й пустелі і шукаю людей, опалених вогнем нестримних прагнень. Я хочу побачити незвичайне і схилитися перед справжніми героями і праведниками. Зараз прямую до Гурганджа, як чув, найпрекраснішого й найбагатшого міста Хорезму і всього світу, де, кажуть, я знайду і видатних знаннями мудреців, і найдосвідченіших майстрів, які прикрашають місто взірцями великого мистецтва…

— Ти шукаєш героїв, що записують свої подвиги кінцем меча на полях битв? — сказав Джелаль ед-Дін і замислився. — А. чи зумієш ти такими полум’яними рядками описати подвиги героя, щоб юнаки і дівчата заспівали твоїх пісень, щоб їх повторювали відважні джигіти, кидаючись у бій, чи старики, роблячи останній крок до могили?

Дервіш відповів віршами:

Господар втягнув до юртй забитого ханом джейрана. З нь'ого була вже зідрана шкура і випотрошені нутрощі.

— Дозволь віддати жінкам частину м’яса, щоб вони приготували для тебе вечерю?

— Пригощайтеся всі! Беріть усе! — відповів Джелаль ед-Дін. — Я не ловчий у бека. Я сам бек і син бека, не зобов’язаний віддавати здобич хазяїнові… — Він витягнув з піхов вузький кинджал, вирізав із спини джейрана кілька тонких шматочків м’яса і, нанизавши їх на прутик, став підсмажувати над жаринами вогнища.

Господар передав тушу джейрана жінкам, а сам сів поруч гостя. Погладжуючи бороду, він почав задавати питання ввічливості:

— Чи ти здоровий? Чи ти дужий? Чи зігрівся? Чи здорові твої батьки?

Хан, додержуючись звичаю, теж задав кілька співчутливих запитань і потім сказав:

— Хай не здадуться образою мої слова: чий це намет і де я знаходжусь?

— Моя юрта на відстані одного переходу вбік від великої караванної дороги до міста Несси[17], а я — звичайнісінький кочівник, загублений у великому степу, мене всі звуть Коркуд Чобан[18].

Собака, що гарчав за стіною юрти, надсадно загавкав. Долинули крики, схлипування й плач. Кінський тупіт наблизився і затих. Дужий голос гукнув:

— Хто в юрті? Відгукнися, Коркуд Чобан!

Старик підвівся і вийшов. Ледве долітали слова розмови.

— Для чого він приїхав сюди? — пошепки хрипів вершник, — Чи настав його смертний час?

— Усі троє — мої гості.

— Я покажу, який вирок аллаха написано на їх блідому чолі…

— Ти їх не посмієш зачепити. А ці нові твої п’ять невільників звідки?

— Це досвідчені майстри: мідники і зброярі. Вони йшли разом з караваном, Я хотів підстригти бороди цьому караванові, але звідкись шайтан приніс дві сотні джигітів, які гнали джейранів для якогось знатного бека. Довелося верблюдів покинути, погоничі розбіглись, і я погнав тільки п’ятьох оцих майстрів. Тепер я їх відсилаю до Мерва, де продам за добру ціну.

— Хай допоможе тобі в цьому аллах!

Господар з новим