Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

Знову кивнув.

Я опустив руки, і він охляп упав у крісло. Його жалюгідний вигляд мене трохи остудив.

— Звідки ж їм стало відомо, що я зайнявся Томашевичем?

— Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довідалися плани своїх ворогів.

— Ворогів? Маєш на увазі тут організацію з дотримання справедливості?

Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважністю, наче хотів переконатися, чи я остаточно не з’їхав з глузду, потім розреготався спазматичним сміхом, аж йому сльози виступили.

— Що тут смішного? — сторопів я.

— То це вони підіслали тобі інформатора?

— Вони.

— І вони допомогли тобі знайти ті документи?

— Так. А що?

— Та нічого. Просто такої організації не існує.

— Вона недавно створена.

— Її ніколи не було і нема. Хто, як не я, мав би про те знати? Ти попався на гачок, як дурний карась.

— Але ж вони мені дійсно помогли.

— Тільки невідомо, з якою метою. В Томашевича є не тільки впливові друзі, а й впливові вороги. І теж з верхів. Ось тобі й організація.

— Дідько з ними. Я цим зайнявся і не збираюся відступати.

— Тільки не вплутуй мене. З мене досить.

— Мені потрібен лише той документ. І я клянуся, що залишу тебе в спокої. Розумію, що ти його не тримаєш ні тут, ні вдома. Скажи де, і я сам поїду за ним.

— Ну, гаразд. В мого брата на селі, — видушив Мартинюк ледь не з полегкістю.

Його брат був священиком.

— В нього та сама парафія?

— Так, в Рудно. Він тебе не забув. Можеш сміливо до нього їхати. Але пильнуйся. За тобою обов’язково буде хвіст. Я б не хотів, щоб і мій брат мав клопоти.

— Я тебе не підведу.

— Між іншим, хто тобі дав ті матеріали?

— Колишній працівник Товариства пан Дутчак.

— Дутчак? Звідки вони в нього? Це неймовірно. Тут щось не те. Йому, мабуть, дали уже готові папери, щоб він їх тобі передав. Сам Дутчак ніколи не міг би їх роздобути.

— Знаєш, мені однаково, хто, як і звідки. Головне, що вони в мене в руках. До речі, з’ясувалося, що за звітний період членів Товариства шинкарів не тільки не поменшало, а навпаки — побільшало.

— Та йди! Оце номер!

— Він мені передав і ці дані. Одні члени покидали спілку, а інші вливалися. Крім того Дутчак впевнений, що Томашевич не зазнав жодних витрат. Броварники взяли на себе все. Отже, Томашевичу довелося витратитися хіба на канцелярські приладдя.

— Тобі повезло. Але саме це й викликає в мене підозру, чи не розставлені для тебе полапки. А це цілком можливо. Мені всі ці відомості так легко не давалися. Хтось тобі помагає. Але хто? Це можуть виявитися не дуже порядні особи. І хто­зна, чи, скориставшись твоїми послугами, вони потім не спрямують свого удару проти тебе самого?

6

Ми колись не раз їздили з Мартинюком до його брата в Рудно, особливо на свята. Все ж таки Різдво, Великдень і Трій­ця мають особливу атмосферу саме десь на селі, аніж у велико­му місті. Але перш ніж піти на автобус, я довго петляв різними вуличками, щоб виявити, чи нема за мною хвоста. Правда, не хотів при цьому й зрадити себе, що дуже прагну відірватися, а вдавав, наче роблю закупи. В одній крамниці купив пляшку вина, в другій родзинки, бо отець їх дуже любить, у третій, четвертій і п’ятій запитав зеландського сиру. У шостій купив голландський. Часто озирався за вродливими панночками, хоча й не за надто вродливими теж, а за одно придивлявся до перехожих, що прямували у моєму напрямку. За якийсь час я почав уже вирізняти чоловіків, які незмінно за мною волочилися, вони вдавали, що захоплені розмовою і навіть не підводили голів, коли я озирався. Один з них був огрядний червонопикий бурмило з великою круглою, як гарбуз, головою і білим волоссям, а другий — худий глистоподібний піцик, який ішов так, ніби пританцьовував.

Було непросто позбутися їх, але львівські брами наче саме для таких випадків створені. Я пройшовся кілька метрів по Легіонів і пірнув у наскрізну браму «Ґранд-готелю», звідки був прямий вихід на паралельну вулицю — пасаж Гаусмана[10], але не побіг туди, а спокійно завернув до буфету. Вони ж, знаючи, що це наскрізна брама, помчали до другого виходу. Я тим часом вийшов з готелю і взяв таксі. За кілька хвилин я вже їхав в автобусі в напрямку Рудна.

Старший Мартинюк, Антін, звісно, мене відразу впізнав. Я виклав на стіл гостинці, він відкоркував вино, і ми мило побесідували, згадуючи старі добрі часи. Потім я розповів йому про своє розслідування, а він без зайвих розпитувань взяв з полиці старий календар «Просвіти» і вийняв з нього потрібного мені папірчика.

— Як гадаєте? Буде війна? — запитав мене опісля, киваючи на свіжу газету «Діло», яка рясніла тривожними новинами. — Ви там, газетярі, певно, більше знаєте.

— Невідомо, отче. Гітлер непередбачуваний, — відказав я.

— Якщо буде, то, можливо, це ще один шанс для нас. Що скажете?

Він перебув усі фронти, воював з 1914-го і до 1921-го, але не втратив віри.

— Ця війна, мабуть, буде страшніша за тамту, — сказав я.

— Так... Дивіться, що пише кореспондент «Діла» з Німеччини: «Буде чи не буде війна? Це є темою всіх розмов каварняних, родинних тощо і в Німеччині, хоча зовнішньо ні на вулиці, ні в крамниці, ні в банках не відчувається передвоєнного специфічно-панічного настрою. Все йде нормальним ходом; одначе німецький організаційний хист вже тепер ясно і всюди помітно. Вже зроблено перепис населення для споживчих карток на випадок війни, розділено функції між мешканцями кожного дому на випадок повітряного нападу; спішно в спеціяльних курсах довчають цивільне населення, як боронитися від бомб та ріжних нещасть, що нестимуть військові літаки; хто не має ще протигазових масок, мусить їх негайно придбати. На курсі оборони протиповітряної атаки, на який ходжу і я, якийсь панок, якого згідно з сучасною совітською термінольоґією треба, мабуть, назвати «висуванцем», питає лєктора-інструктора, чи впускатимуть до підземельних захистів від протиповітряних бомб і жидів. Учитель терпеливо пояснює ріжницю між протижидівською німецькою політикою та елементарною гуманністю, і характеристична річ, що всі слухачі йому спочуваюче притакують». А далі він про те, що ви сказали перед тим: «Ще за тиждень перед аншлюсом Гітлер не знав, що так швидко він буде в силі зреалізувати свою здавна вилеліяну мрію. Тактична і психольогічна помилка Шушніґа, відсутність помочи французького уряду, нетривкі відносини між Парижем і Льондоном спонукали його негайно і твердо прийняти своє рішення (що фактично було б тяжко зробити в демократичній державі з її важким апаратом — парляментом, партіями,