Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

— А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хо­ча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.

— Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.

— Ви йому послали повідомлення?

— Послали. Тіко він чомусь його не отримав.

— А хто саме посилав?

— Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.

— Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?

— Тепер я си гадаю, що так воно й було.

— Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування — обов’язок секретаря. Може, не до­віряв Томашевичу?

— Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.

— Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?

— Так.

— І збори готував він?

— Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.

— Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?

— Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.

— Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.

— Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну го­ра — триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се... Але то дріб’язок.

— А що ви чули про акціонерів Товариства?

— Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й інші, себто ті, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Від них лише надходили вказівки чи циркуляри через Томашевича, він з ними контактував.

— Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.

— То ви таки нині хочете їхати? Я вас проведу.

Він вручив мені папку і провів до мосту.

5

Просто з двірця я знову завітав до Мартинюка. Відразу бу­ло видно, що мій новий візит жодної приємності для нього не справляє.

— Я прийшов за тим документом.

Він подивився на мене якось насмішкувато і розвів руками:

— На жаль, нічим тобі не допоможу.

— Як то? — сторопів я. — Ти ж казав, що маєш його.

— Мав, — буркнув він невдоволено.

— І вже нема?

— Нема.

— А де ж він?

— Звідки я знаю? Нема і все, — він відвів очі набік, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь іншим.

— Ти знову щось від мене приховуєш.

— Дурниці. Шість літ минуло. Вдумайся. Був у мене той папірчик. Але коли? А зараз нема.

— Ти хоч шукав його?

— Ну, шукав.

— Він що — вивітрився?

— Може, й так. Просто зараз його в мене нема.

— А в кого є?

— В банку.

— Але ж я не нотар і не адвокат, не маю жодних повноважень перевіряти банківські рахунки.

— Я тебе попереджав — це справа безнадійна, — він промовисто зиркнув на мене. — Подумай: навіть якщо виявиться, що Томашевич дійсно привласнив ті гроші, то коли ти їх повернеш, ощасливиш кожного робітника знаєш скількома золотими? У спілці броварів понад тисячу членів. В результаті кожен з них отримає по кільканадцять золотих. Чи варто це такої бучі, щоб якийсь Ковальський повернув собі таку мізерну суму?

Мені не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.

— Дивно, як різко помінялися твої наміри, — похитав я головою.

— Помиляєшся. Все, як було. А ти ж, до речі, ще нічого не довів, — провадив він, усміхаючись. — Може виявитися, що Томашевич чистий, як сніг. І що тоді? Чи так, чи сяк — шкура не варта вичинки.

— Ти говориш не своїми словами. Чому ти зранку про це мовчав?

— Хіба я не казав, що справа безнадійна?

— Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?

— Ти звар’ював. Твій напір заведе тебе колись на лаву підсудних. Чого ти добиваєшся? — Він уже почав гарячкувати і нервово перебирав пальцями по столу. — Нічого з цього не вийде! Нічого! Зрозумів? Не дадуть тобі ходу. І ти ж погориш.

Він уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.

— Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, — промовив я глузливо. — Насправді тремтиш за свою шкуру. А та­кі томашевичі тим часом...

— Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?

— Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.

Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.

— Як... як це тобі вдалося?

— Що — фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.

— Ти сам розумієш, що цього замало, — голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.

— Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.

— Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санк­цію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.

— Тоді дай стару копію.

— Але ж я сказав — не маю.

— А зранку мав?

— Думав, що мав.

— А тепер передумав?

Він уже втрачав терпець.

— Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, — промовив крізь зуби. — Це безглуздо — лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?

— Ні.

— Ти авантюрист! — Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. — Ти сам лізеш у багно і тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо світу! Я вже мав з ними... — Він затнувся і тремтячими руками витягнув папіросу та закурив. — А тепер не хочу.

— Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобі зателефонували? — Я схопив його за обшлаги маринарки і струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рівноваги. — Говори! Це було після того, як я пішов? — Мартинюк кивнув. — Вони тебе попередили, що для тебе