Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

Ми сиділи півколом на березі Дністра, виголошуючи тости, час від часу курили цигарки. Невдовзі компанія зменшилась — Святослав надував гумового човна невеличким насосом для велосипеда. Вираз обличчя у нього був дещо ображений, але ми не зважали на це. Як у старі добрі часи. Руде, трохи задовге, як на дорослого чоловіка, волосся теліпалося в такт рухів насоса, а круглим обличчям, всіяним веснянками, струменів піт. Коли човник був цілком готовий до плавання, Святослав кілька хвилин перепочив поряд з нами, а тоді рушив назад у своїх справах.

— Я поплив, – безбарвно повідомив він нам, перекладаючи в судно вудку, приманки для риби, пляшку води і одноразову тарілочку з шашликом для себе. — Я сюди не пиячити приїхав.

— Ми не бачилися понад десять років, а ти такий самий! — розреготався Влад.

— Це трохи небезпечно — пливти самому. Скоро стемніє, — батьківським тоном сказав Марко.

— Течія слабка, — Святослав махнув рукою у бік Дністра. — Я ненадовго.

— Не викаблучуйся. Завтра вдосвіта закинемо вудочки і наловимо стільки риби, скільки хочеш! — сказав Влад і потягнувся по пляшку. —Краще випиймо.

З усієї нашої зграйки саме Влада можна було назвати веселуном і бешкетником. Він був високим на зріст й мав козацьку статуру — міцні руки, широкі плечі та нестримний палкий темперамент. Коли було весело — його сміх міг підняти цілий район на ноги, проте коли він гнівався чи нервував — билися шибки й чужі носи. Він любив гарно розважитись та пожартувати, і не завжди ті жарти були добрими. Пригадую, як колись він задля розваги підпалив смітник у кабінеті математики, цим зірвавши заняття у школі на цілий день. А ще саме Влад придумав зачинити Ліду з Павлом у комірчині. Поки дівча готувалося до стрибка, він нагнувся до мене й прошепотів: «У мене є ідея!»…

— Вудки закинемо на ніч, — додав я. — Поки сонце не сяде, клюватиме слабко.

Рудий махнув на нас рукою й попхав човника до води. За мить він уже впевнено відпливав від берега. Його яскрава помаранчева футболка майоріла поверх брудно-зеленої гуми, ніби сигнальний вогонь. Ми ще щось кричали йому навздогін — можливо, образливе. Не пам'ятаю, що саме, бо алкоголь уже потроху туманив мізки.

Засиділися на березі аж до темряви, милуючись багряними іскрами від багаття, котрі злітали вгору до темно-синього неба. Ми з Марком пропускали випивку, споглядаючи, як Павла із Владом починало «заносити».

Повітря було теплим та приємним. Спека сходила нанівець і легкий прохолодний бриз від води допомагав тверезіти. Шашлик, приготований Владом, видався надзвичайно смачним. Секрет соковитості м'яса полягав у маринаді. Він використовував нежирний кефір і перець, принаймні так нам сказав.

Зрештою я натягнув ліхтарика собі на лоба (він був невеличким, кріпився довкола голови еластичною стрічкою) і взявся розкладати свої новенькі вудки.

— Хочу завтра традиційної ухи, хто мене підтримає? — весело повідомив я товариству, прикріплюючи наживку на кінці гострого сріблястого гачка.

Гуд із Владом подивилися на мене, як на навіженого, й кривим кроком пішли до великого намету, залишивши нас на самоті з нічним Дністром та галасливими цвіркунами. Марко затримався зі мною лише на кілька хвилин і допоміг з начинням, а потім махнув на прощання й теж пішов спати.

Було гарно, але нічого не клювало. Я просидів отак десь годину, вслухаючись в липневу ніч, яку розрізало голосне хропіння з наметів. Згодом, коли темрява ще більше згустилася, мені стало прохолодно. Я покинув свої вудки на березі, із закинутою наживкою у воді, й вирішив трохи розрухатися. Неквапом пішов берегом, розмірковуючи над тим, як у нас по-різному склалося життя.

Павло, не зважаючи на проблеми з психічним здоров'ям, досягнув чималих успіхів. Окрема квартира в новобудові, їздить двічі на рік відпочивати за кордон. І двічі на рік у нього нова дівчина (кожна привабливіша за попередню). Як сам про себе говорив Паша: Гуд неодружений — Гуд щасливий.

Марко завжди у нас залишався в тіні. Він ніколи не висловлювався першим, ніколи не був кращим, але й гіршим також не був. Нейтрал, ось яке слово досконало характеризує його як особистість. Проте цей хлопчик-тінь зумів отримати дві вищі освіти і міцно засісти в кріслі керівника однієї потужної франківської компанії. Якби мене спитали, чи буде з Марка лідер — я б посміявся. Але я помилявся, як і решта людей з його оточення…

Раптом хтось закричав. Нічну тишу розірвало на шматки. Я стрепенувся і повернув голову на звук.

— Святославе! Артеме! — гукав знайомий голос.

Зрозумівши, що мене шукають, я пішов у бік нашого табору. А щойно підійшов ближче, побачив голого до пояса Гуда, який світив ліхтариком у воду.

— Ти чого? — спитав я друга. — Ніч надворі, а ти горлаєш. Не проспався ще?

— Ти де був?! — кинув він мені питанням на питання.

— Природа кликала, — з сарказмом відповів я.

— Рудого бачив?

Я заперечно захитав головою і кинув погляд на воду.

— Не бачив Свята після того, як він поплив на човні, — уточнив я.

— Я теж, — з відчутною тривогою сказав Гуд. — Може, ходімо пошукаємо його?

— Забий, — відповів я й пішов перевіряти покинуті вудки. — Бачиш, не клює геть нічого. То він упертий баран і сидить, поки чогось не впіймає.

— А як щось трапилося?

Я глянув на нього, мов на дурного, але за мить здався.

— О'кеееей, — невдоволено протягнув я. — Ходімо шукати.

Івано-Франківськ, наші дні

— У мене питання… — перебила мою розповідь журналістка. — А чи складно було зібрати всіх? Після такої тривалої перерви…

— Наталю, ми відхиляємося не в той бік.

Вона починала мене дратувати. Серйозно. Якщо дівча копирсалося в судових документах, тоді якого дідька припхалося сюди? Для чого приходити сюди, питати те, що вона й так знає? Я дуже хотів поділилися тією історією, яка трапилася насправді. Але що буде потім? Що робитиме з отриманою правдою ця самовпевнена стажерка?

Мені потрібно було більше часу, тож я підвівся з дивану й пішов до вбиральні. Самотня жарівка дратуюче мерехтіла. Тьмяне світло падало на пошарпані, вкриті сірою цвіллю стіни та стелю. Вбиральня, як і решта квартири, потребувала ремонту. Але я не мав на це грошей.

Зробивши свої справи, я увімкнув воду й