Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

запхав голову під кран — потрібно було привести свої думки до ладу. Холодна вода приємно обмивала шкіру обличчя й стікала шиєю за виворіт футболки. За хвилину, достатньо охолонувши, я підняв голову догори й зазирнув у потерте дзеркало над рукомийником. Звідти на мене дивилося сумне відображення. Я міг би бути вродливим — стрункий, зростом вище середнього, чіткі вилиці й великі очі. Проте зараз, з кількатижневою бородою та сумним стомленим поглядом, я радше був схожим на безпритульного. Очі теплого світло-карого кольору дивилися з недовірою, з-під лоба, наче то був побитий вулицею пес, а не людина у розквіті років. Я зітхнув та відвернувся. Витер лице шорстким махровим рушником й рушив назад до кімнати.

Я підійшов майже впритул до Наталі й зазирнув просто їй в очі. Дівчина здригнулася. Відвернувши погляд кудись на стіну, вона боязко, ледь-ледь чутно промовила:

— Продовжуйте…

Липень 2016 року

Пошукова бригада складалася з мене, Гуда та Марка. Поки хлопці шукали в автівці щось корисне для рятувальної операції, я зазирнув до намету, аби підняти Влада. Проте той продовжував спати, як то кажуть, «без задніх ніг». І це не було дивним, адже він ужив алкоголю найбільше. Врешті ми озброїлися двома ліхтариками, рятувальним жилетом та невеликим шнурком (а раптом доведеться витягувати друга з біди) й рушили вздовж берега. Йшли швидко, час від часу гукаючи рудого на ім'я. Він не озивався. До наших вух долітали лише плюскіт дністрової води об каміння та вечірнє муркотіння цвіркунів.

— Свят! — знову й знову кричав уже стурбований Паша.

— Він добре плаває? — розгублено спитав Марко. Ми перезирнулися і стенули плечима. Ось так — товаришуєш з людиною зі школи, а навіть не знаєш, чи вміє вона взагалі плавати.

— Гуд, посвіти туди! Я, здається, щось бачив! — Марко показував рукою кудись праворуч берега.

Павло спрямував промінь свого ліхтарика туди, куди вказав Марко. Я теж повернув голову у той бік. Спочатку ми не бачили нічого, окрім низьких кущів й трави, проте згодом світло впало на якусь темну купу, яка лежала на стежинці між чагарником.

Першим побіг Павло, а за ним помчали й ми з Марком. Світло ліхтариків хаотично стрибало, ніби світломузика в нічному клубі. Проміння то злітало вгору, виловлюючи з темряви контури дерев, то падало вниз на нерівно протоптану стежину під нашими ногами.

— Блядь, це човен! — на одному подиху кинув Гуд.

Ми зупинилися перед знахідкою. І дійсно — це був покинутий гумовий човен, на якому кілька годин тому відплив Святослав. Рудого поряд не було. Його вудка та майже порожня пляшка води лежали на дні човна у великій калюжі річкової води.

— Свят!!! — гучно крикнув Марко. — Святослав! Рудий!

Раптом у відповідь ми почули гавкіт пса. Десь далеко, в селі… і більш нічого. Ми не на жарт стривожилися й запанікували. Першим заговорив Марко:

— Хлопці, мені здається, що човен хтось відтягнув сюди… — його голос ледь помітно тремтів. — Якби його винесло водою, він мав би лежати ближче до річки. Хіба ні?

Ми перезирнулися і зрозуміли, що Марко має рацію.

— Пішли шукати далі, — віддав наказ Павло і рушив угору стежиною.

Шлях заводив нас усе далі в узлісся. З кожним кроком дерева щільніше тулилися одне до одного й дедалі менше місячного світла проникало до нас. Ставало моторошно.

Я ніколи не був боягузом, але знаєте, це дуже неприємне відчуття, коли темрява й тиша стискають тебе в лещата, а ти нічого не годен чути, окрім власного серцебиття й шурхоту ніг. Але ті ноги наче й не твої… кроки ніби не твої… Наче якоїсь істоти, що йде поруч з тобою (або істоти, яка живе в тобі).

— Там далі щось є, — повідомив Паша.

Ми рушили вперед, доки стежка не вивела нас із темного узлісся прямо на межу невеликого на перший погляд кладовища, й опинилися на вершині пагорба, що його ясно освічував повний місяць.

— Святославе! — крикнув Марко.

У відповідь — тиша.

— Чувак, ти де?! — гукнув я, відчуваючи, що вже добряче змерз. — Вертаємось. Він або нас розводить, або змахався додому. Бозна-що в того рудого в голові!

Хлопці вже були готові пристати на мою пропозицію, як я дещо помітив…

— Що за хрінь?

Зробив кілька кроків уперед і чітко побачив яскраву пляму, що майоріла в темряві.

— Що? — спантеличено промовив сам до себе Гуд, коли підійшов ближче.

Це був шматок помаранчевої тканини, прив'язаний до хреста над могилою.

— Твою ж мати! — налякано сказав Паша. — Це, блядь, те, що я думаю?!

Він потягнув тканину на себе і та з легкістю піддалася. За мить в його руках опинилася футболка. Святославова футболка, котра висіла над свіжою могилою. Доки шоковані Марко з Павлом роздивлялися знахідку, я посвітив своїм ліхтариком на могилу.

— Народ… — повільно мовив я. — Краще гляньте сюди…

Вони синхронно повернули голови і застигли, мов укопані. На хресті, як годиться, була прикріплена табличка з написаним білою фарбою ім'ям покійного. На ній зазначалося: «Рубчак Святослав Ігорович» і дати народження та смерті. Остання збігалася з сьогоднішнім днем.

Івано-Франківськ, наші дні

— Як гадаєте, футболка навмисне була пов'язана на хрест?

— Звісно. Ми повинні були знайти могилу, адже з цієї точки й почалася гра, — відповів я Наталі.

Тим часом ми перемістилися до крихітного незаскленого балкону, щоб покурити. Я мешкав на дев'ятому поверсі. Краєвид відкривався такий собі — сірий понурий двір посеред сірих панельних багатоповерхівок. Гарно було лише тоді, коли призахідне сонце розфарбовувало небо багряним.

— А чому ви не розкопали одразу могилу?

— Для чого?

— Щоб перевірити, чи там не похований ваш друг, — сказала Наталя.

Я розреготався. Ось так якось нестримно, раптово, голосно. Я сміявся, тримаючись за живіт. Розмахуючи руками, випадково впустив через поручні балкону свою ще не прикурену цигарку.

— Чорт, — я вмить заспокоївся і з сумом глянув униз.

Хвильку подумав над її питанням і відповів:

— Дівчинко моя, ви хоч уявляєте, як ми почувалися? Ніч, холод, свіжа могила з ім'ям зниклого друга…

— Ну-у… — вона почала щось винувато бубоніти.

— Та й наступна знахідка нас узагалі налякала до півсмерті! Куди там думати про копання в землі? — я розтягнув губи в широкій посмішці й підкурив нову цигарку.