Кривоклят - Яцек Денель

ні, не збудував будинок, не посадив дерево, бо єдине, що я садив, — це цибулинні рослини в моєму садку перед орендованою квартирою в Кремзі-ан-дер-Донау, оскільки я винаймав квартиру саме на першому поверсі, а отже, намагаючись бути у своїх підрахунках якнайстараннішим, я додаю також цибулинні рослини, хоч найтриваліші, мабуть, протези, які можуть пережити навіть кремацію, що й казати про традиційне поховання, і в усьому цьому рисунки не здаються особливо тривалими, однак я маю враження, що саме вони найтриваліші або принаймні найсуттєвіші. Якби я міг віддати збереження всіх протезів за збереження одного рисунка, сказав Цеєтмаєр, я не замислився б ні на мить, після чого я почув, коли він, виснажений цією промовою, відкинувся на подушку, як щось скотилося з ковдри і тричі підскочило на підлозі. Це була ґумка, одна з тих багатьох, які я впродовж кількох місяців приносив йому з курсів арт-терапії, де мене, зрештою, засуджували, так, варто сказати це навпростець, явно засуджували за те, що я виношу матеріали для Цеєтмаєра, оскільки доктор Пауль Іммерфолль, відомий у всьому світі поборник арт-терапії, нічого не засуджував із таким завзяттям, як заняття мистецтвом поза групою арт-терапії, а решта лікарів, старша медсестра, охоронці Длугий і Ауербах, певна річ, підтримували його в цьому осуді, через що Цеєтмаєр став їхнім найбільшим ворогом, а що досконаліші рисунки він створював поза групою, то більшу лють викликав у них. Однак вони не розуміли, що вразливість Цеєтмаєра, його незвичайна, навіть нелюдська вразливість, не дозволила б йому творити в одній кімнаті з цими нелюдськими лікарями й часто-густо теж нелюдськими пацієнтами, які робили все, щоб викликати огиду до будь-якої творчої діяльності своїми аплікаціями, своїм бабранням у солоному тісті, своїм зшиванням крученим шовком картонних коробок із поштових карток із панорамами найгарніших міст Нижньої Австрії, тоді як Цеєтмаєр не мав наміру плести кошики, ліпити попільнички з глини чи брошки з полімерної маси, не мав наміру творити безжурну роботу на тему «Мій найкращий спогад дитинства» чи безжурну роботу на тему «Перша зірка», чи будь-яку іншу роботу взагалі на будь-яку тему, задану терапевтом, і вже мало що ненавидів так щиро, як поштові картки з панорамами найгарніших міст Нижньої Австрії. Мушу вам зізнатися, сказав Цеєтмаєр під час одного з моїх візитів до його палати, що цей сон, цей нав’язливий сон, що, як я вже згадував, терзає мене мало не щоночі, щиро кажучи, не страшний і не повинен викликати страх, він позбавлений будь-яких образів, що вважаються потенційно страшними для сплячого, оскільки немає в ньому ні смерті, ні крові, ні привидів, ні близьких нам померлих, які розмовляють із нами і яких ми ще пам’ятаємо, воскових і синюватих, у відкритих домовинах у день їхнього похорону, немає в ньому холодильників, де на кожній полиці лежить відрізана голова, що наспівує собі під ніс непристойні пісні, немає гігантських паразитів, які виходять через пупець сплячого, ні, з певним соромом я мушу зізнатися вам, що я й сам не бачу в ньому нічого страшного, та все ж таки, коли він мені сниться, я наляканий, цілком паралізований від страху, і це попри те, що він сниться мені мало не щоночі, а буває, що і двічі на добу, і наяву я пам’ятаю його в найдрібніших подробицях, наяву можу розповідати його без дрожу, як анекдот для співрозмовника, однак у момент, коли сниться сон, кожна наступна подія здається мені непрогнозованою, так само приголомшливою, як і першого разу, коли він наснився мені в геть незапам’ятні часи. Тож прошу вас, скажіть мені, озвався він знову, переводячи на мене погляд від вікна, чи лякає він вас, чи знаходите ви щось моторошне в ось такій сцені: я прокидаюсь у своєму власному ліжку, а якщо не перебуваю саме тут, то в іншому ліжку, на якому сплю конкретної ночі, і я заскочений цим передчасним пробудженням, оскільки зазвичай не розплющую очей перед світанком, а тим часом якраз середина ночі, кімната залита мороком, навіть не місячним сяйвом, ні, просто рівномірною темрявою, тож я підходжу до вікна, яке неодмінно є балконним вікном, яке я насправді не можу відчинити, але бачу крізь нього широку, освітлену площу, полудень у якомусь іспанському чи італійському місті, дитину, що пробігає між кошиками продавчинь, зграйки туристів, молодого хлопця на моторолері, це день, думаю я, тобто вже день, але тоді я розвертаюся і бачу, що моя кімната й далі занурена в цілковиту ніч, бачу, як я лежу на ліжку з розплющеними очима, щойно прокинувшись, переконаний, що ніч, що вже завжди буде ніч, що ніч абсолютно невідворотна, зізнався мені Цеєтмаєр. І якщо я навіть не зумів знайти прихованого сенсу, який поєднував рисунки Цеєтмаєра, що висіли на стіні в його кімнаті, то був переконаний: такий сенс існує, і він якнайточніше поєднується з постійно повторюваним сном Цеєтмаєра, що його я вважав надзвичайно страшним — хоча, беручи об’єктивно, він не надто страшний, і саме цей напозір нестрахаючий страх я відчитував у всіх його рисунках. Тож, коли я дізнався, що Цеєтмаєр вчинив самогубство, мене це ані найменшою мірою не здивувало; коли я дізнався, що більше ніколи не побачу цього високо посадженого черепа і склистих величезних очей під навісами двох майже лисих надбрівних дуг, мене це не здивувало ні на мить, зрештою, приблизно так само, як і сам факт учинення самогубства, оскільки, хоч як дивно, у таких лікарнях, як Медичний центр «Замок Іммендорф», вчинення самогубства зовсім не ускладнене, інша річ, коли йдеться про придбання сірчаної кислоти, натомість самогубство є своєрідним логічним продовженням терапії, щоразу нищівнішої, остаточним засобом, який водночас остаточно розв’язує проблему хвороби. Тому також, коли я дізнався, що Цеєтмаєр отруївся ліками, які крадькома збирав, я зовсім не був заскочений, як і тим, що ще в день смерті Цеєтмаєра, не марнуючи ані хвилини, доктор Пауль Іммерфолль і старша медсестра розпочали свідому та ґрунтову процедуру знищення всього, що Цеєтмаєр створив і чого не встиг або не захотів оправити в паспарту й повісити на стіну, немовби тонке скельце й рамка їх цілком паралізували. Однак решта численних рисунків, які він роздавав лікарям і пацієнтам, зокрема й мені, переслідувалися із завзятістю іконоборців і негайно нищилися найтупішим і найбільш простацьким чином. Тоді як у мені, що знищив чимало шедеврів, вони викликали тільки опікунські почуття, оскільки я знав, що немає жодних шансів, аби хто-небудь коли-небудь дарував їм відповідне місце в історії мистецтва чи в якій-небудь іншій історії. Отже, коли старша медсестра