Кривоклят - Яцек Денель

відроджується від чергових днів і тижнів, що минали в Медичному центрі «Замок Іммендорф», попри наскрізь принизливе й невідповідне вродженій людській гідності ставлення лікарів, медсестер і всього допоміжного персоналу, а особливо охоронця Длугого й охоронця Ауербаха, коли прикладає кінчик грифеля до аркуша й у мить ока знову стає людиною; ні, заняття мистецтвом за межами зали арт-терапії сприймалося якнайгірше, щоб не сказати, що підлягало викоріненню. Оскільки кожен нездара, кожна дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, кожен машиніст із Амштеттена, люди, геть позбавлені не лише мистецького таланту, а й навіть найскромніших основ смаку, могли досхочу користуватися найдешевшими матеріалами для малювання й рисування, які для них придбали з переобтяженого, певна річ, бюджету лікарні й склали в майстерні, якщо тільки вони не покидали чотирьох стін тієї майстерні, оскільки такий собі, наприклад, Цеєтмаєр, людина, що має не лише вроджений бездоганний смак, а й безсумнівний талант рисувальника, був усіляко переслідуваний, аби лише унеможливити появу нових рисунків. Старша медсестра регулярно влаштовувала в його палаті ревізію й конфіскувала в нього папір та олівці — і м’які, і тверді — зрештою, маю сумнів, що вона відрізняла одні від інших, і лише безсумнівній художній якості його рисунків слід приписати той факт, що навіть старша сестра, особа з невишуканим смаком і нульовою обізнаністю в мистецтві, жодного разу не наважилася, принаймні за життя Цеєтмаєра, взяти якийсь із його рисунків і конфіскувати його з тих чи інших причин. Навпаки, рисунки Цеєтмаєра, які я, зрештою, першого дня не помітив, оскільки вони висіли на стіні з тими дверима, що через них я зазирав до палати, були старанно оправлені в паспарту й накриті скельцями, створюючи таким чином враження невеличкої приватної галереї, геть несподіваної в такому місці, як це, і висіли вони там аж до самої його смерті, немовби старша медсестра, яка з таким завзяттям переслідувала та викорінювала його художню творчість, що все ж не була мистецькою терапією, розуміла, попри свій цілком очевидний і повний брак смаку та розуміння у справах мистецтва, що, стоячи перед стіною з рисунками Цеєтмаєра, стоїть перед реальністю, яка їй перевершує, тому рисунки Цеєтмаєра, оправлені в паспарту та накриті скельцями, висіли там довго, і я міг милуватися ними під час кожних відвідин палати Цеєтмаєра. Чи цей пацієнт, запитала в день смерті Цеєтмаєра старша медсестра, оскільки в день його смерті перестала називати його Цеєтмаєром, умлівіч стерла з пам’яті його прізвище, яке вона вживала стільки місяців, аби звільнити собі місце для прізвища нового пацієнта, що послуговуватиметься тим ліжком, отже, вона запитала: Чи цей пацієнт був якимось художником? А я відповів, мовляв, безсумнівно, тому що я був у цьому глибоко переконаний, хоч і усвідомлював, що вона запитувала про щось зовсім інше, про те, чи Цеєтмаєр, тобто цей пацієнт, отримав диплом про закінчення вищої художньої школи і чи його рисунки мають так звану художню цінність, тобто, у розумінні старшої медсестри, мають якусь оцінку, встановлену мистецькими аукціонами. Натомість я відповів їй, що він був художником, маючи на увазі його духовні чесноти, оскільки знав, що за професією він зубний технік-протезист із Кремза-ан-дер-Донау. Однак це жодним чином не змінює факту, що рисунки Цеєтмаєра наближалися до художньої величі, ба більше, що в нього траплялися рисунки, які я міг би розглянути як кандидатів на обливання сірчаною кислотою, якби вони, певна річ, були визнаними, висіли в музеях і були розпізнані як шедеври, а не прихованими шедеврами, щодо цінності яких сумніви плекали майже всі, хто заходив до цієї палати й зупинявся під стіною, щільно завішаною рисунками, оправленими в паспарту й накритими скельцями. Якщо мова про мене, то я ніколи таких сумнівів не плекав, навпаки, велич рисунків Цеєтмаєра я відкрив і збагнув цілком за першого ж побачення з ними, коли приніс йому винесені в рукаві два олівці — м’який і твердий, стругачку та ґумку, і помітивши, що ослаблений Цеєтмаєр не матиме сил підвестися з ліжка, я прочинив двері ширше, ніж попереднього разу, й увійшов увесь до палати Цеєтмаєра, яку відтоді завжди називав палатою Цеєтмаєра, навіть коли Цеєтмаєра в ній уже не було, коли в ній залишилися тільки рисунки Цеєтмаєра, хоч для старшої медсестри та лікарів, певна річ, вона ніколи не була палатою Цеєтмаєра, а лише палатою 22-А, де лежить четверо різних пацієнтів. Тож коли я ввійшов до цієї палати, яка для мене відтоді завжди, навіть нині, коли там навіть немає рисунків Цеєтмаєра, була і буде палатою Цеєтмаєра, коли у відкритій долоні я простягнув нагріті теплом мого тіла два олівці — м’який і твердий, стругачку та ґумку, а Цеєтмаєр мовчки подякував мені одним лише поглядом своїх надприродно великих і неприродно світлих очей, я повернув голову й побачив усю стіну, завішану рисунками Цеєтмаєра, оправленими в паспарту й накритими скельцями, миттєво зрозумівши, що стою віч-на-віч із творами мистецтва. І що довше я знав Цеєтмаєра, що був ближчим свідком занепаду й, врешті-решт, розпаду його тіла й духу, то досконаліші бачив твори, немовби вони ним живилися, зрештою, це розумів і сам Цеєтмаєр, який говорив про свої рисунки «мої піраньї», саме так і казав, навпростець, приймаючи це як найочевиднішу справу під сонцем, що твори його пожирають, водночас, однак, свідомий, що коли й має присвятити чомусь своє життя, то тільки своїм піраньям, а не зубному протезуванню в Кремзі-ан-дер-Донау, яке з’їдало б його точнісінько так само — мости реставратора з Кремза, коронки власника лісопилки з-під Кремза, протези дружини годинникового майстра з Кремза кусали б його точнісінько так само, у тіло й душу, день за днем, місяць за місяцем пожирали б усе його життя; але для Цеєтмаєра дозволити себе з’їсти зубному протезуванню, хоч і за гроші, було невигідно, а рисувати, хоч і безплатно, — вигідно. Мушу вам зізнатися, сказав мені Цеєтмаєр під час одного з моїх візитів до його палати, коли я, повернувшись до нього спиною, розглядав його рисунки, що висіли на стіні, спочатку один за одним, потім у випадковій послідовності, намагаючись знайти в них якийсь прихований порядок, мушу вам зізнатися, сказав він, що останніми місяцями більшу частину часу я присвячую підрахункам і підбиванню балансу, а саме підрахункам сліду, який залишаю за собою на землі, перевіряю, наскільки він тривалий, наскільки я тривалий, скільки ще існуватиме мій злущений епідерміс, екскременти, певна річ, але й також протези й коронки, які я формував і вставляв, скільки становить сума мого буття, якщо я не привів на світ сина, доньки, до речі, теж