Кривоклят - Яцек Денель

того, що я називав і називаю своїм завданням, однак, не бажаючи занадто мучити Цеєтмаєра, я зазвичай або підтакував йому, або пропускав його зауваги повз вуха, після чого виходив із палати, що її старша медсестра вперто й, дозволю собі стверджувати, злобливо називала палатою 22-А, і, натиснувши на кнопку секундоміра, йшов до зали практичних занять і терапії зайнятістю, а якщо навіть дорогою і не натиснув на кнопку, зустрівши старшу медсестру, одного лікаря або одного особливо тупого пацієнта, який казав мені: О, пане Кривокляте, як мило, чи ви теж прямуєте в бік майстерні, аби збагатитися мистецтвом, тож якщо не натискав на кнопку вже дорогою, то міг бути переконаний, що натисну на неї найпізніше на порозі зали для практичних занять і терапії зайнятістю, у якій ідіотів і негідників було достатньо, починаючи з доктора Пауля Іммерфолля, спеціаліста світового класу з лікування за допомогою мистецтва, і закінчуючи дружиною аптекаря з Браунау-ам-Інна та машиністом з Амштеттена. Заміри часу, проведеного з ідіотами й негідниками, мали для мене також терапевтичну функцію, ба більше, всупереч теоріям доктора Пауля Іммерфолля єдина терапія, якій я підлягав у залі практичних занять і терапії зайнятістю, була терапією, що її я сам собі влаштовував, тримаючи палець на випуклій кнопці секундоміра і сприймаючи кожну розмову, яку я провадив із ким-небудь чи, точніше, яку хто-небудь провадив зі мною, тільки як об’єкт вимірювальних досліджень. Це Дунай, казала дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, яка полюбляла промовляти до мене, оскільки вважала мене земляком тільки тому, що я певний час співав у Чоловічому співочому колі «Пісенний Вінок» у Сімбаху-ам-Інні, на протилежному березі річки й кордону, це Дунай, казала вона, розмащуючи розведену водою плакатну фарбу, певна річ, найдешевшу, на розмоклому акварельному папері, звичайно ж і поза сумнівом, найдешевшому, що розшаровується під пензлем, згортається у ковбаски, як шкіра, що лущиться від сонця, як бруд, що довго не змивається, це Дунай, казала вона мені, хоч я виростала над Інном, але це майже Дунай, бо його притока, тобто вода, яка тече в Інні, стає водою, яка тече в Дунаї, тож у певному сенсі вода, яку я бачила з вікна квартири над аптекою мого батька, а потім мого чоловіка, була водою Дунаю, яка ще не знала, що нею буде, якщо висловитися поетично, і вони можуть розводитися, пане Кривокляте, що гарний синій Дунай — це вигадка, вони можуть жартувати, пане Кривокляте, можуть писати в газетах, мовляв, хтось провів дослідження і Дунай 182 дні на рік — зелений, 113 — сірий, 48 — жовто-брунатних відтінків і лише 22 — синій, у кожному разі у звичайний рік, а не високосний, але скажу я вам, що в Бранау-ам-Інні я не раз придивлялася до вод Інну, які потім стають водами Дунаю, і мало не завжди вони були сині, сині, повторила вона, бризкаючи з пензля розведеною водою фарбою, ультрамарином, змішаним із лазур’ю, геть як у вальсі, тааааа-ра-ра-ра-рааааа, плюм-плюм, плюм-плюм, тааааа-ра-ра-ра-рааааа, плюм-плюм, плюм-плюм, і так далі, вона розтікалася, і далі бризкаючи, особливо за кожного «плюм», і далі вкриваючи найдешевший акварельний папір найдешевшою, певна річ, фарбою, я ж, однак, залишався цілком спокійним, не здригнулася в мене навіть повіка, брова не піднялася ні на міліметр, оскільки ніщо так не заспокоює мене в таких ситуаціях, як палець на випуклій кнопці секундоміра. Якщо ж про мене мова, втрутився машиніст з Амштеттена, хоча про нього жодним чином не йшлося, мовилося лише про Дунай, якщо ж про мене мова, то блакитний колір мені не подобається, зелений ще так-сяк, навіть фіолетовий, але блакитний мені не до смаку, якось не припав мені до душі, і не те, щоб я щось мав проти неба, нехай уже таким і залишається, можна взагалі не дивитися вгору, чи не так, бо ж, зрештою, все, що мені для життя потрібно, є в мене під носом, а в небо нехай собі якийсь мрійник, ну не знаю, якийсь поет позирає, саме так він і сказав — «позирає», я люблю практичні речі, після чого вказав на ліплену з глини попільничку, як горду курку з Великодньої листівки, що вказує на щойно знесене яйце, гарне й корисне, він зробив комплімент самому собі, така річ, що тішить око, а до того ж не займає багато місця, тільки завжди, коли в людини з’явиться бажання, можна дістати, покласти біля себе й закурити, не переймаючись, що припорошить килим попелом, зрештою, я пошлю її одразу дружині, дружина ненавидить попіл на килимі й часто мені дорікає, Антоне, каже вона, я не маю нічого проти куріння, але попіл на килимі насправді понад мої сили, аж ось, будь ласка, — практична попільничка, виконана у власному масштабі, крім того, він стишив голос, із матеріалів, придбаних із бюджету лікарні, тож безплатно, після чого, помітивши, що дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна кидає йому змовницький погляд, хоча, звичайно, про жодну змову між нами й мови бути не могло, додав ображеним тоном, мовляв, усупереч тому, що декому здається, термін його повернення до Амштеттена, хоча останнім часом він фактично кілька разів відкладався через непередбачувані обставини, близький, що можуть підтвердити, по суті, всі лікарі Медичного центру «Замок Іммендорф», тож усупереч тому, що декому здається, через що вони кидають жалюгідні посмішки, незабаром він приєднається до своєї практичної попільнички, яку планує вислати дружині, щойно та попільничка буде випалена й пофарбована, точно не в блакитний колір, додав він із кислою міною після роздумів, бо просто ненавидить блакитний колір і насправді не знає, як узагалі можна цей колір використовувати. Однак на мене це все одно не справило, певна річ, завдяки пальцю на округлій кнопці секундоміра, жодного враження, не спонукало до жодної відповіді, до жодного вибуху гніву, до обзивання машиніста з Амштеттена безмозким і тупим залізничним кретином, а дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна — дурною коровою, навпаки, це було навіть по-своєму заспокійливим, хоч я і знав досконало, що цей потік ідіотизмів був також потоком негідництв, оскільки такого роду негідництво неможливо жодним чином відокремити від такого роду ідіотизму, а також такого роду ідіотизм — відокремити від такого роду негідництва, тому що вони органічно поєднані, підтримують одне одного й черпають одне з одного життєві соки. Й отак, в одній руці тримаючи секундомір, а другою змішуючи фарби про людське око, щоб справити враження, що завзято беру участь у терапії зайнятістю за допомогою мистецтва, покликаній, урешті-решт, вилікувати мене від моєї хвороби чи, якщо назвати це ближчим мені поняттям, мого