Жовтий Князь - Василь Барка

Де-не-де люди никали в подвір’ях, мов тіні.

Спало на думку - заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.

Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.

- Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.

- Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.

Сумно і тут. Кайданці — він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька, мов тернова гілка, — сидять коло згорнутих пожитків.

Коваль помітив здивування:

- Ждемо, скоро в нас будуть...

- Час пропада, тікати треба! — скрикнув Стадничук.

Запальний серцем, а руками, як коріння в’яза, кріпкий. Під

опущеними бровами, схожими на обніжки, - скорбний огник.

«...могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго», — мовчки вирішує Мирон Данилович.

Від воріт притупотіло двоє; в двері гуркіт:

- Кайданець, ану, давай сюди, скоро!

Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:

- Чому не оплатив повісток, которі прислані? — сварячись, питає сільрадівець.

— Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.

— Одкручуєшся! — в’їдливо протягнув другий голос.

— У колгосп не хочеш, — закидає перший з гарячою злістю, — плати ж по всіх повістках!

Озвалася жінка:

— І пеню до повістки дочеплено...

Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:

— Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.

За вікном погрози підносяться:

— Не хочеш платити, значить — ворог!

— А де взяти? - відбивається коваль. — Мені п’ятий місяць у кузні зарплату не видають, а кузня ж державна...

— Не наше діло; плати!

Коваль розповідає:

— Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нічого не маю. Що робити?

— Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чуєш? А то просвіжишся, знаєш, де...

Сільрадівці відгупотіли до воріт. Кайданець вернувся з жінкою в хату.

— Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не виприснули з руки.

— Притрусять! - стверджує Стадничук. — Притрусять аж на тундрі: там липи м’якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить. Чули? — розорено в Вороницях підряд і до цурки — всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла - нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак, — на обшу куваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, - взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От комісія допитує:

— Є в тебе хліб?

— Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали — не знайдем.

— Так кажеш, нема?

— Нема.

— Підпишись отут!

Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:

— Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?

Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап’ялись — перекинули: дивляться, лежить рукав із зерном.

— А! - кричать вони. — Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець.

Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.

— Або перебіжить пошесть? - питала Кайдашева жінка.

— Перебіжить, а нас не буде! — відказав тесляр. — Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався - зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от питає він:

— Ну, побачили, чому лихо?

— Приходить! - кажу. - Бачу, що приходить, а чому, не знаю. - Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим.

— Чому ж - ми?

— Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик - сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає.

Суперечить господиня:

— Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі — інакші.

— Буде чи не буде, - заговорював Кайданець, - побачимо, а вже столичник жити не дає.

— Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув, — пояснює Мирон Данилович.

Господиня відмовила:

— Намальовано, а не віриться, щоб так — з нами...

— А як же роблять? — загарячився Стадничук. - Наслано за-бісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це — що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? — саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда — в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком — останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя — сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий,