Жовтий Князь - Василь Барка
Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетах запідозрення. І серце впало.
Перед очима ті два: Отроходін і скеповид — як із прима-реніня.
Головарі оглядали самогубця, а один з помічних, в ролі слідчого, допитував рахівника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича - на допит, жовтовид підступив слухати. Відповіджено при ньому і вписано: про постріл і жіночий крик; поворот і острах перед східцями, ось, товариш рахівник посвідчить: він підбадьорив. Увійшли вдвох - тільки здаля глянули. Підступати боялись. Товариш рахівник зразу звелів: тут сидіть, а я дзвонитиму до голови сільради. Це - все! На запитання, чи оглядали і рушили біля секретаря, Мирон Данилович повторив: ні, боялись. Круглавий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді. Написавши протокол, допитувач грозить:
— Нікому ні слова! За порушення притягнетесь до відповідальності; підпишіть... І випровадив свідка з приміщення, або, як судити про голос, вигнав.
Мирон Данилович від східців пішов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що через самогубство прийдуть нещасні події і докладуться до теперішніх. Партійний розпорядчик і його джура горіли в уяві, мов намальовані вогненною фарбою: невідступно загрозливі.
«...той папір прочитали головарі і самі чутку поширять, -міркує Мирон Данилович. - Дома скажуть жінкам, а ті приятелькам — так і пішло... За розмови ж хапатимуть: начальство вгорі, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в кліщах; біда!»
Дома переказує, що бачив і чув: про курорт і Зінченка; моторошного володаря і міліціонера, коли віщував роківіцину, -і розстріляний.
- Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся.
Про самогубство в будинку партії слухали з острахом, сподіваючись недоброго.
Записку секретаря і напасть Отроходіна промовчав Мирон Данилович: нащо над міру тривожити душі в хаті? — і так мучаться. Події ж ростуть, мов гори, через які йти треба, над краями; і невідомо, хто зірветься вниз.
Жадвечір’я розгодинюється, і видно скибочку сонця. Жіночі постаті промайнули проз вікно, серед них — тітка Ганна. В сінях зашамотіло; ось чути обережний стукіт.
Як прочинила двері Дарія Олександрівна, поманено її руками в сіни, де з легкого сутінку вирізнилися обличчя: сусідки і двох дівчат; їх пригадує.
Зашепотіла тітка:
— Мої родички прийшли радитись, а я думала довго і кажу, ходім до Дарки за поміччю...
— Федоро, треба порадниці знати...
Одна з дівчат, світлокоса, відгорнула на грудях платок, блакитно і зелено ділений по темносиньості, що вкутував, мов кирея, — і піднесла річ, обгорнуту білою хусткою.
— Поможи, Катрусю! — звернулась до подруги; та простягла зложені долоні: підтримати річ. Федора відгорнула хустину.
Тоді в сінешній темряві, куди приходили через відчинену ляду над драбиною рештки надвечірнього світла, — замерехтіла чаша. Вузький промінчик, пробігши крізь надвірні двері, впав на обвід, що його коштовні оздоби стали жаріти, як живий огонь; означилася чаша всім обрисом, над руками, посилаючи сяйво.
Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму, — виглянувши, застиг при дверях:
— Зірка вранці! — показав на чашу.
— Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
Тітка просить:
— Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга — на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.
Господиня гляділа на відсвіти і ввижалося їй, що невідомо де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, — так треба.
Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші - з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два — фіял-ковий і зелений. Спід посуду - теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і — узор серед них.
Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій не-висловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? — зрештою, зривається з уст:
— Маму спитаймо!
Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося — пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паніть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, — раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.
— А покличте Мар’яну, пічникову! — сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.
— Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо евангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.
Мати велить найменшому:
— Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде — дуже треба!
Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.
— Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, — шепотом найстрогішим заборонила.
— Мовчатиму! — він поспішив до воріт.
Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.
Господиня ж їй сказала:
— От славно! Вихопили з кігтів.
— Умовилися, стоячи між людьми, — розповідає Федора, -вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.
— Нащо казати, хіба так було? - дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет
