Жовтий Князь - Василь Барка
«...лихо приходить, а помочі ж — ні від кого!» — думає, понурившись, Мирон Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом почуттєвим — в одному напрямі! - простував мимо східців цегляного будинку, критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.
Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чує постріл, - і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! - він оглянувся, ніби в плечі вжалений; Мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам’яниці.
Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає - мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.
— Поможіть! — закричала вона.
Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, провадячи розор.
Позаду чути кроки і оклик:
— Заходьмо!
То — рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на східці.
Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою - в хворому.жесті, вкрай безвільному — показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мов би серце хотіла спинити:
— Там... секретар райкому застрелився - приїхав тепер...
Прибігці, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок.
Минули коридор, ніби видовжені сіни. Опинилися в простор-ній жовтавій кімнаті, як залі для засідань, де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.
Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович — слідом, як тінь, до секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни; револьвер поруч. Очі по-скляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли непорушно, без блиску і свічення, тільки в холодній порожнечі і легенькій прозорості зверху. З проломини в скроні густо і в’язко, пасмовитими патьоками, трішки розділяючися, збігла кров; розлилась по підлозі, при голові і плечі. Бризки ж були на столі — торкнули папір.
Гляділи захожі, ніби перемагаючи сліпучий, хоч невидимий, сполох з таємної пожежі, коли вмить з’явилася, — з іншої, ніж та, що речі спалить.
Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх — от, з’явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима... Але ні! - зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!»
Оглянувши самогубця, свідки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далі робити. Рахівник стояв, як із сірого дерева різьблений. Зробив зусилля - звільнитись від оціпенілості; і говорить гірко:
— Вдарив крапку!
Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних, — чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» — знялось, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського, такими, як він, заподіяного.
Рахівник не міг дивитись на труп; уникаючи його, відвів погляд на стіл до папірців, що там біліли. Нахилений до найбільшого і вбризканого, читає - очі йому розширюються від разючого змісту. Дочитавши, з хвилину він стояв і невидющо дивився на стіл.
— Розберіть самі! — сказав і відійшов геть.
Рядки спершу рябіють в очах Миронові Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: «Цілковито секретно»; далі — потвердження вказівок про віддачу дев’яноста відсотків зерна самій державі, в хлібопоставках і для насіннєвих фондів; наприкінці — Москва, Кремль і підписи.
Від руки, нерівними літерами і швидкими, додано: про штучно завищені плани хлібозаготівель, які неможливо виконати після ліквідації значної частини продуктивного населення.
А потім висновок, що приречено села на десять недійсних відсотків, до кінця; з ними трудно сам актив придержати на межі голоду, а решта...
«Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу...»
Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуждує:
— По-своєму чесний був.
— І як посвідчився! — сказав рахівник. — Другий би село задушив. Зробимо так: вийдіть у сусідню кімнату і сидіть; ніби не бачили діловодства. Я в сільраду дзвонитиму.
Взяв телефон — зверхникові, що сталося.
— ...так! прибиральниця сама була; він, я думаю, всіх розіслав нарочито з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Ні, нема! Я ждатиму.
Скінчивши звіт, рахівник пройшовся по залі, в коридор виглянув; виніс, жінці стілець і наказав нікого з відвідувачів не впускати, поки прибудуть керівники.
Прибули вони за ліктями Отроходіна, що поспішав, рвучкий і владний — авторитет про всіх; навіть і уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання громадян за їх зам-кнутими дверима і завішеними вікнами, повинен відсторонитися з дороги.
Рудун звелів: поставити вартового при вході і допитувати свідків; коли зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свічнува-то-збілілий вираз при сизковій відтіненості очей розгострився крізь масивні шкельця окулярів.
Покликано одного з «почту»: широковидого і поторканого партробітника, — звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
Під тканинами партійного почування Отроходін мав звичку, що виявлялася з механічною постійністю, хоч і свідомо: при кожній зустрічі з людиною, що заважає або нелюба, негайно ставити її на підозрі, включившися з кількома, собі відповідними, в першу модель чи зразок домовленості. Встановлюють зону заслон — спочатку найменшим — і в ній розгортають запі-дозрення і відсування наміченої особи з життьового поля. Проти неї завжди «мають рацію», в найгірших обмовах, а вона - ні; проти неї несуть обов’язкову «ідейність», вона ж — ні; встановлюють для неї оцінку, як «нетакої», вона ж завжди підсудна. їх -купка спритників і більш нічого; однак, володіють на арені життя неодмінно. Виб’ють намічену жертву з лінії її існування. Бо діють могутністю злагодженого запідозрювання і самісно привласненими правами: переслідувати до кінця, до погибелі. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема політичної матерії для змовленого запідозрення - знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на «підозро-страчення» і розвинуть її до ступеня державної важливості, навіть при філософії життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують інтелектуально і почуттєво, як свій духовний харч, на височині історичної
