Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
«Як тебе звати?» — запитав він.
«Патрік Алоїзіус Кеван», — відповідає хлопчина.
«А скільки тобі років?»
«На різдво стукнуло вісімнадцять», — не затинаючись, заявляє хлопчина, хоч Пет Мерфі не дуже повірив цьому, та й сам Педді пізніше признався, що йому лише тринадцять чи десь близько цього, бо з того, що він про себе розповідав, вісімнадцять ніяк не виходило.
«Звідки ж ти заявився?»
Пет Мерфі мало не луснув од сміху, вислухавши розповідь Педді, і приставив його доглядати коней.
Одного вечора — ми всі тоді сиділи навколо багаття — він примусив Педді розповісти, як той втратив роботу, коли старателі рушили з Південного Хрести за золотом.
— Ми всі тут, як бачиш, друзі, — сказав Пет. — Ніхто тепер не викаже тебе поліції.
Педді й сам це чудово розумів. Він був рудоволосий, веснянкуватий, нечистий на руку і хитрий, мов бісеня, а що вже нахабний та одчайдушний — кого завгодно за пояс заткне.
«Я служив юнгою на торговельному барку «Енні Руні», приписаному в Нью-Йорку, — почав він. — Ми пливли в Банбері[4] по ліс. Коли до берега лишилося днів зо два путі, всі матроси на борту стали запасатися сухарями і збирати своє манаття, щоб, як тільки ми пришвартуємось, дременути на золоті приїски. І кожен силкувався рознюхати дорогу на Ілгарн.
А капітан зметикував, що й до чого, та й кинув якір за кілька миль від молу. Капітан Хаукінс не хотів втратити свою команду і заявив, що буде вантажитись з ліхтера, а харчі та воду поповнить по дорозі. Ох і казились матроси! Але ж капітану треба було зійти на берег, щоб з’явитися в контору компанії, і хтось мусив його одвезти на ялику.
«Слухай ти, — гукає він до мене, певне, тому, що я наймолодший і вигляд у мене такий безневинний. — Тримай-но оце».
Схопив я на оберемок книжки та суднові папери і йду за ним. А в кишені у мене вже лежала пригорщ сухарів та трохи американських грошей.
Матроси знали, що бачать мене востаннє. Один хлопець тицьнув мені в руку ще кілька сухарів. Я засунув їх у кишеню штанів, скочив у ялик, і ми відчалили. І от ми їдемо: капітан Хаукінс, весь у білому з золотом, — власноручно веслує, а я сиджу на кормі, притискаю до себе суднові книги та намагаюсь не дивитись на матросів, аби не розсміятись. Мені навіть вчувалося, як вони, стовпившись біля борту, лаються на всі заставки й бажають мені щасливої дороги. Та я уявлення не мав, де ті золоті приїски і як я туди дістанусь. Тільки знав, що все одно дістанусь…
Капітан закрокував по молу до міста, а я підтюпцем подався слідом за ним. Він виступав так гордовито, що могло здатися, ніби від цього залежить честь всього американського флоту, а я скидався на посильного, що несе панові речі. «Здрастуйте! Здрастуйте!» — самовдоволено кидав він усім зустрічним і надимався, мов той індик.
Коли ми прибули до контори компанії, директор вийшов з свого кабінету, розтягуючи в посмішці рот від вуха до вуха, щоб показати, який він нам радий. Хаукінс забрав у мене книги і пішов з ним у кабінет.
«А ти пожди тут», — каже він мені.
«Слухаю, сер!» — відповідаю я.
Тільки-но двері за ним причинились, я — зирк на вулицю. Бачу — там селяни з кіньми та возами, корови пасуться край тротуарів, дві-три крамнички, навкруги скрізь дерева. Потихеньку задкую, тюпаю спроквола, ніби прогулююсь, завертаю за ріг і — фіть! Ех, бачили б ви, як я біг! Аж у вухах свистіло.
Ясно, тинятися поблизу містечка для мене було небезпечно, — вів далі Педді. — Я знав, що капітан Хаукінс пошле за мною погоню. Він так і зробив, та я зумів вислизнути. А через кілька днів я побачив з пагорка, як «Енні Руні» виходить у море. Струмків було скільки завгодно, і з водою у мене було все гаразд. Та коли я дохрумав сухарі, їсти стало зовсім нічого. А до осель я підходив, тільки коли стемніє, — боявся. Никав навколо будинків та слухав, що люди балакають. І дізнався, що в порту вантажиться баржа палями для нового молу в Фрімантлі[5]. Я й забрався на неї. Через кілька діб я уже був на пристані Фрімантла і почвалав далі битим шляхом.
А наголодувався — будьте певні як! Майже тиждень жив самим святим духом! І от раз бачу — на шляху зупинився якийсь хлопець з запряжкою волів; я собі прикидаю, що краще — попросити в нього роботи чи просто чогось на зуби, а він уже запримітив мене та й гукає:
«Гей, ти, куди розігнався?»
«Йду на золоті приїски», — кажу.
«Он як, на приїски? — каже, а сам регоче, аж за живіт береться. — Ну, — каже, — тоді я раджу тобі скинути свого млинця, в ньому ти далеко не зайдеш».
А й справді, на мені ж була безкозирка, і напис «Енні Руні» в очі так і ліз! Ох, і нареготалися ж ми!
Я розказав хлопцеві, як розпрощався з капітаном Хаукінсом, і він узяв мене з собою — доглядати волів. Звали його Барні; він сам був колись моряком і сказав, що також зійшов на берег шукати золота. Зараз він їде в Ілгарн — хоч там, здається, й кепські справи, — і мені можна приєднатись до нього, а там буде видно, чим я зможу йому прислужитись. Отак я й потрапив у Південний Хрест. Нагодився саме тоді, як Арт Бейлі верхи припер з своїм золотом».
