Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
— Гарний був парубок цей Олф Брайрлі, ставний, широкоплечий, і лице чесне, відкрите, — говорив Дінні. — А втім…— і при цьому в його блакитних очах спалахував лукавий посміх, — тоді ми всі були хлопці хоч куди. Сила, надії, завзяття хлюпали через край. Ніколи ще на розвідку не виступала така славна ватага, як та, що крокувала тоді по дорозі до Кулгарді.
Сім днів підряд вони йшли від світання до смерку. Дінні невтомно шкутильгав попереду, хоч покалічена нога нила, як хворий зуб; містер Гауг ночами стогнав уві сні — він так спікся на сонці й понатирав ступні, що ледве міг пересуватись. Та все одно вони щодня вставали удосвіта, рушали в дорогу разом з фургоном Мерфі, вперто, немов заведені, крокували попереду своєї партії і відраховували милі, поки перші п’ятдесят не лишилися позаду. Тоді, упевнившись, що шмат тяжкого шляху все-таки подолано, вони підбадьорились, почали жартувати й заводити балачки на ходу, а вечорами, швиденько попоївши, посмоктували люльки, лежачи біля багаття.
Треба-таки віддати належне містеру Гаугу, — згадував Дінні, —в дорозі він показав себе непоганим товаришем. Я бачив і гірших. Він терпляче зносив усе, хоч це було вельми не легко для такого білоручки.
Певне, він збагнув, що хоч він і «високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг», але в такій справі, як похід за золотом, це пусте. Щоправда, спершу ми величали його «містером» і були дуже ввічливі; однак примушували в черзі з усіма розпалювати вогнище й варити чай. Ми робили це, щоб віддячити за місіс Гауг, бо надивились, як вона йому догоджала, навіть дрова намагалась рубати сама, а коли ми з Олфом забирали в неї сокиру, говорила, що для неї це іграшки. Та й перед нами в своєму домі містер Гауг дуже гнув кирпу: бувало, іноді просто злість візьме — наче ми не люди, а так, порожнє місце. Але в поході образливо бути «містером», коли всі ми один для одного просто Дік, Том чи Гаррі.
І от якось увечері містер Гауг просить:
«Послухайте, хлопці, якщо я вам не годжуся в товариші, ви так і скажіть, тільки перестаньте звати мене «містером», а то я пристану до інших».
«Ну, гаразд, Моррі», — кажу я.
Олф мене зрозумів.
«Ніхто ж не хотів тебе ображати, Моррі!» — каже він.
«Ні, хотіли, і по заслузі!»
Всі посміялися досхочу й відтоді заприятелювали по-справжньому. Ніхто більше не обзивав його «містером».
— Щиро кажучи, — вів далі Дінні, — Моррі з усіх сил старався забути, що він графський синок. Я так гадаю, що йому не хотілось навіть згадувати про це. Тепер він був просто старателем, як і всі ми. За кілька днів дороги він став таким же бродягою, як і кожен з нас: зарослий щетиною, брудний, з набряклими ногами, але веселий. Коли ми вийшли з Південного Хреста, він був чистенький і прилизаний, з черевцем, на носі золоте пенсне, у світлому волоссі плішинка. А тепер черевце розтрусилось, плішину припорошило рудою пилюкою, а пенсне він розбив ще задовго до того, як ми добулися до місця.
Але один грішок за ним водився: навіть у дорозі він не міг втриматися, щоб не зрізатись у карти з Фріско Джо та його шатією, хоч я й застерігав його, що це до добра не доведе.
«Про Фріско негарні чутки ходять у Кімберлі, Моррі, — сказав я. — Придивись до нього».
«Гаразд, придивлюсь», — відповів Моррі.
Подеколи вони грали в покер біля вогнища на привалах. І от якось увечері ми чуємо, Моррі бурчить:
«Не вмієш ти пересмикувати, Фріско! Навіть я спритніше зробив би!»
Фріско як підскоче та як зацідить йому в зуби. А Моррі удвоє менший за нього, дрібний і гливкенький — куди йому супроти Фріско, — а все ж кокошиться, не відступає. Тут підхопився й Олф. «Ану, — каже, — якщо ти хочеш побитися, Фріско, я готовий!» Хлопці розступилися, стали колом. Олф і Фріско зчепились. Фріско добре молотив кулаками, він був сильніший за Олфа; зате Олф, нехай йому всячина, умів-таки битися. Він міг би одразу покласти Фріско, але спочатку примусив його потанцювати та покректати, а тоді вже так йому загатив, що той і простягся.
— Фріско на все життя запам’ятав цю поразку. — На вродливому старечому обличчі Дінні, обвітреному й помережаному зморшками, згас вираз задоволення, яке навівали йому ці спогади. — Коли трапилось так, що Фріско міг би виручити Олфа, він навіть пальцем не кивнув. Єдиний чоловік на світі, наскільки я знаю, що мав зуб проти Олфа Брайрлі, хоч ніхто цього прямо й не сказав би. Вже пізніше, через кілька років, Фріско жартував і сміявся, пригадуючи, як вони тоді зчепилися. Проте жоден з них не забув тієї бійки. І хоч як багато минуло часу, хоч вони обидва вже стали багатими й шановними людьми, проте їм, певне, не раз кортіло скинути піджаки й налетіти один на одного, як того вечора по дорозі в Кулгарді.
Загалом-то він був і непоганий, цей Фріско, такий собі американізований молодчик родом з Ірландії: любив похизуватися в картатій сорочці й високих чоботях, у які засовував холоші штанів, носив повстяного капелюха з широченними крисами, а за поясом — револьвер. Він запевняв, що звик його тягати при собі на каліфорнійських приїсках і в Мексіці. Але він, як і кожен з нас, мав і свої хороші риси. От сказати хоча б про випадок з Педді Кеваном. Він узяв хлопчину, так би мовити, під своє крильце після того, як Пет Мерфі відлупцював шалапута: той поцупив у нього тютюн і проміняв дорогою у старателів на складаний ніж та ще якесь барахло, яке, на думку Педді, могло йому знадобитись.
А й спритний же був хлопчина цей Педді Кеван. Всі корчились від сміху з його зухвалості, коли він ув’язався за фургоном Пета Мерфі. У Педді тільки й було добра, що на ньому, та за плечима метлялася в ганчірці бляшанка з харчами. Штани з дорослого,
