Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Томмі Телбот, Гаррі Бейкер та Дік Фоссер закілкували ділянку на південь від ділянки Бейлі. І часто навколо вогнищ обговорювалась розповідь Томмі про те, як Бейлі та Форд колись потурили його з товаришами з багатющої місцинки. Дінні й деякі інші рудокопи, які тоді страйкували в Південному Хресті, знали, що після того, як Бейлі і Форд приїздили першого разу в селище по харчі, Телбот, Бейкер і Фоссер рушили по їхніх слідах. За розповіддю Томмі Телбота, вони одразу запідозрили, що Бейлі з Фордом напали на щось путнє, бо ж недаремно ті подалися на північний схід, аж за озера, маючи при собі п’ять в’ючних коней і запаси харчів на кілька місяців. Тоді Томмі і його напарники купили коней, в’ючні сідла, сакви та упряж, повантажили свої припаси і гайнули слідом за Бейлі. Вони мали лише одного верхового коня і через те їхали по черзі, притримуючись тракту, що його проклав Хент до Нарлбін-Роксу.
Зараз Томмі Телбот вже сивий дідуган, шановний і багатий і чоловік, досі він часто розповідає, як знайшов у Кулгарді жильне золото, причому розповідає цю історію з таким же запалом, як і тоді, сидячи біля багаття в таборі старателів.
Біля Нарлбін-Роксу, казав Томмі, він з своїми напарниками зустрів Джека Ре1ді та ще трьох старателів. Рейді сказав, що вони повертаються в Південний Хрест; дещицю золота вони добули, але, правду кажучи, таку мізерію, що й говорити про нього не варто. Він також розтлумачив Томмі, де саме окопався Бейлі з своїми напарниками, і показав туди дорогу — на північний схід від тракту Хента.
Через кілька днів Телбот і його товариші набрели на водойму. Навколо неї були свіжі сліди кінських копит, і Том вирішив, що, значить, Бейлі десь недалеко.
— Наступного ранку, пройшовши з півмилі вздовж хребта, — розповідав Томмі, — я мало не вмер од переляку, коли хтось біля самісінького мого вуха сказав: «Доброго ранку», — і я побачив Арта Бейлі. Я пояснив йому, що ми йдемо на розвідку, і він сказав: «У цій низинці варто покопатись». Ми стояли на гребні, за кількасот кроків звідси…
Томмі Телбот з своїми напарниками отаборився біля водойми і деякий час шукав золото в низині. Першого ж дня вони добули невеличкий самородок і більше унції золотого піску…
— Біля табору Форда та Бейлі проходив товстий шар оголеного білого кварцу, — вів далі Томмі. — Форд знайшов у ньому маленьку жилу, але вона була майже вироблена. Він залишився у таборі й продовжував її розробляти, а Бейлі знову пішов на розвідку. Десь аж за двадцять миль, біля самого Ред-Хіллу, він натрапив на розсипне золото. А ми тим часом нишпорили вздовж хребта й то тут, то там дещо знаходили. Та ось одного ранку я раптом наскочив на багату місцину; обстежуючи її, ми подерлися вгору схилом горба і не встигли дістатись до вершини, як побачили, що всі скелі довкола так і виблискують золотом.
Ми мало не подуріли з радощів. Верхній шар пласта всуціль був із кварцу та золота. Ми заходились розбивати його, а потім поскидали куртки, зав’язали вузлом рукави й набрали стільки, скільки могли подужати. Та забрати всього було несила. Тоді ми викопали яму й заховали в ній цілу купу найдобірнішої руди — на добрий лантух з-під цукру. Коли ми звідти пішли, щойно перевалило за полудень. І от, повертаючись до свого табору, ми якось примудрились заблудитися, — надто густі були хащі, а ми такі схвильовані, що й під ноги собі не дивились.
Стемніло, і ми зовсім вибилися з сил, петляючи в темрявї з вантажем золотої руди. Але десь опівночі вчули побрязкування дзвіночка й пішли на цей звук. Невдовзі ми набрели на своїх коней: вони стояли навколо водойми, чекаючи, поки напоять. Ми так і зробили й завалилися спати.
Вранці ми знов подалися до нашого пласта. Після страшенної втоми ніч проспали як убиті й вирушили пізно. І чого ми не закілкували місця, де знайшли золото?! Бог його знає! Певне, засліпило нас те багатство, позбавило всякого глузду.
Та коли ми добралися до свого скарбу, ділянку нашу вже кінчали закілковувати Бейлі і Форд. Вони заявили, що ми просто жовтороті дурники і що, коли шукаєш золото, усе дозволено. Так слівце за слівцем — і ось уже Форд витяга револьвер і погрожує, що буде стріляти, якщо ми не заберемося звідси. Але Бейлі сказав: «Заховай-но цю штуку. Я не допущу стрілянини».
Бейлі був згоден, щоб ми залишилися з ними, але Форд уперся. Тоді Бейлі сказав: «Тут скоро почнеться бум. Якщо ви, хлопці, закілкуєте ділянку поруч з нашою, осюди на південь, ви візьмете з неї тисяч п’ять-шість. Адже ми закілкували дрібницю на такій багатій і великій місцині».
Ми так і зробили. Але Бейлі і Форд забрали собі ті зразки, які ми заховали в ямі. Частину з них подрібнили, а решту одвезли в Південний Хрест.
Томмі Телботу йшов тоді двадцять перший рік; девонширець, куцуватий на зріст, чорноволосий, очиці блищать, мов у пацюка. Чому він був таким роззявою і не закілкував ділянки одразу, як тільки помітив там золото? Цього старі золотошукачі ніяк не могли зрозуміти. Але ж Телбот і його товариші були страйкуючими гірниками, і старательське ремесло було для них новиною. А Форд і Бейлі собаку на цьому з’їли, та й, треба віддати їм належне, це ж вони перші розвідали приїск.
Більшість старателів стало за Бейлі та Форда: на їх думку, ті діяли цілком правомірно. Хоч дехто й доводив: мовляв, Телбот з своїми напарниками лише тому не закілкував ділянки, що просто не знав, як це робиться, — вони ж бо навіть не запаслися й дозволом на розвідку.
Арт Бейлі був чудовий хлопець, компанійський і добродушний, знавець місцевості й старательского діла. Перше, що він зробив, коли приїхав у Південний Хрест і оформив документи на ділянку, — про
