Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Карл запропонував своєму батькові притулок у Луврі — більшого він і справді не міг зробити. До Наварри він сказав, ухопивши його за плече й нахилившись до нього:

— Коло тебе, любий брате! Оту кімнату, наново опоряджену для твоєї сестри, з дверима до ваших із Марго покоїв, щоб вона могла заходити до вас, — ту кімнату, якщо хочеш, я віддам йому, моєму батькові.

Анрі подякував: від тих Карлових слів йому спав з серця великий тягар. Сцена в адміраловому домі тяжко пригнітила його: аж у цю годину до його свідомості виразно дійшло, що адмірала трохи не вбили. «А тепер Карл пропонує притулок у Луврі, кімнату моєї сестри, звідки є хід до мене! Стара зазнала поразки, я ж бачу. Вона відвертається й чалапає до дверей».

Коли король з матір'ю та всім почтом пішли, унизу в домі відбулась нарада протестантських вельмож і дворян. Дехто вимагав, щоб пана адмірала негайно вивезли потай із Парижа до його замку Шатільйона. Ці люди в кімнаті нагорі бачили королевине обличчя, коли вона виходила; і тільки вираз цього обличчя — пані Катрін під кінець не змогла себе опанувати — змушував їх уперто стояти на своєму. Теліньї[75], зять пана адмірала, був не згоден: він не хотів ображати короля такою недовірою. Наварра вирішив:

— Пан адмірал житиме в Луврі поряд із моїм власним покоєм, звідки до нього будуть незамкнені двері. Біля його ліжка день і ніч вартуватимуть мої дворяни.

Він казав це, а серце в нього калатало. Одначе він доказав до кінця, і більшість його підтримала, байдуже, чи сподівався він такої ухвали, а чи боявся.

Тоді всі ще раз піднялися нагору. Пораненого саме перев'язували, і понівечена плоть прикувала до себе всі погляди. Хтось повідомив адмірала, як вони вирішили, Коліньї звів угору очі, приносячи в жертву богові свій біль, і відповів просто:

— Так.

А в кутку стояв чоловік і щось мурмотів собі під ніс чужою мовою — кілька слів, усе тих самих.

Яке веселе буває збуджене місто! Тут ще й досі справляється весілля і пропонуються все буйніші розваги — не тільки дворові, а й простому людові та шановним городянам. Несподіванки, дивовижні події — немов дармова вистава! Майже щогодини в кожного збувається якесь бажання, бо хто ж, як сказати по правді, не бажає зробити щось лихе, нехай навіть трусячись зі страху; а тепер воно діється саме й ти лишаєшся осторонь, тільки тішишся страхіттями, аж мороз поза спиною йде. Ще страхіть! Іще й ще!

Король розбійників одружився з нашою принцесою, а в другого єретика стріляли. Що одне, що друге. Мов колесо крутиться! Тепер біля його дому стоїть сильна варта. Ходімо подивимось, чи правду кажуть, ніби аж півсотні аркебузирів. Агов! Не коліть, не стріляйте! Ми простий люд і шановні городяни. Дивись-но сам, так і є, як я казав. Старий єретик учора наполохався й попросив у короля захисту. Захисти-но себе, королю, як посунуть на тебе Гізи! А ось і він, наш красень герцог! Показується народові, а надто жіноцтву. Слава Гізові! О, а це що? Герою наших мрій, ти втікаєш від гугенотів?

Ось як воно було. Того дня, двадцять третього серпня, народному улюбленцеві Гізові вперше не пощастило. Вийшло так, що мідна куля з аркебуза влучила врешті-решт і в нього самого. На нього, на його брата й на кардинала Лотарінгського впала підозра. Хоч їх і зоставлено поки що на волі, та заарештовано їхніх людей у Сен-Жерменському монастирі, розпочалося слідство, король заприсягся, що зуміє знайти і їх самих, якщо вони виявляться винними. А тим часом вони залишили двір і з блискучим збройним почтом виїхали з Парижа. Але все те робилося тільки про людське око. Далеко вони не заїхали, і пані Катрін у будь-яку хвилину могла покликати їх назад.

Стара королева, як судити по зовнішніх подіях, того дня зазнала поразки. Та вона вміла панувати над подіями завдяки самовладанню й вірі в себе; а та віра цілком виходила з певності, що життя лихе і що сама вона йде за життям, а всі інші — проти нього. А втім, її астролог уже передрік їй, як буде далі.

Удень вона спокійно спостерігала все: сильну охорону на вулиці Сухого Дерева й ще багато дечого. Її бідний син розмістив у всіх будинках поблизу дворян-гугенотів. Безперестану він посилав довідатися про стан пораненого. Щоправда, тим станом цікавилась і його мати, й зовсім не з пустого лицемірства. Їй хотілося знати, чи одужає Коліньї. Це мало б вельми серйозні наслідки. Вона чула: «Одужає», — а собі думала, що для нього це невелике щастя. І саме ці таємні думки спонукали її послати дочку, молоду королеву Наваррську, провідати його.

Марго відзначалась не лише книжною вченістю; вона й у людях уже розуміла майже все, а особливо останнім часом. Між іншим, вона вже знала, що гугеноти, хоч яких урвиголів удають із себе, насправді невинні й беззахисні, мов ягнята. Такими їх створив їхній бог, бо він дав їм сумління, а вони, на своє лихо, ревно йому корились. Марго слухняно зробила те, що наказала її жахлива мати. Досі пані Катрін здавалася їй цілком буденною жінкою, хоча ті будні, над якими вона владарювала, часом бували досить страшні. Та відколи Марго покохала, мати набрала в її очах інших рис, і якийсь голос — голос її кохання — несміливо питав її, чи вона й тепер виправдовує пані Катрін. Відповіді той голос не діставав. «Це було б по-гугенотському! — вирішила Марго. — Але ми підемо до пана адмірала, подивимось, який його стан, а тоді скажемо мамі,