Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
— Тихо!
Розпалюючи себе ще дужче, він почав по-блюзнірському лаяти матір божу. А тоді з уст його посипались виплоди шаленства:
— Ви хочете вбити адмірала? І я хочу. І я хочу! — загорлав він так, що в нього справді потемніло в очах. — Тільки хай тоді й усі гугеноти у Франції згинуть! Щоб ні однісінького не зосталося, щоб потім не було кому дорікати мені. Цього я не хочу, ні, не хочу! Ну, робіть своє, віддавайте накази! — Він затупав ногами і ревнув: — Ну, хутко! Чи, може…
Але ні про яке «може» не було вже й мови, і нещасний знав це. Всі кинулися до дверей і аж застрягли в них, пхаючись один поперед одного. Останньою вийшла мати: на порозі вона ще озирнулась і кивнула йому головою з виразом незвичайної похвали. Мовляв, ти впорався краще, ніж я від тебе сподівалась. Зачинивши за собою двері, вона хвильку постояла, прислухаючись, що він робитиме далі. Щось занадто тихо. Зомлів? Було б чути, як упав. Хто знає… Хіба його вгадаєш, вирішила пані Катрін і заклопотано почалапала за рештою. Бо ще багато треба було вирішити й негайно здійснити.
Досі, перестрибуючи думкою через безодню, вона сама не вірила по-справжньому, що досягне другого краю. І ось вона вже на тім боці — завдяки своєму терпінню, сміливості й передбачливості. Отже, верховне керівництво тим, що мало відбутися, по праву належало їй. Синові її д'Анжу треба триматись осторонь від здійснення цих планів. Майбутній король не повинен сам брати участь у ділі, що, можливо, лишить на його виконавцях непривабливі сліди, хоч яке воно корисне й мудре. Дванадцята година. Яка це ніч? На святого Варфоломія. Хай хоч як наші дії узгоджені з тим, що робиться в світі, та завжди є небезпека, що їх зрозуміють хибно, і важко сподіватись на вдячність.
Зізнання
Ось вони вдерлись у подвір'я його дому. Адмірал Коліньї чув, як у двері внизу гупають приклади чи кілки. Хтось командував; різкий, дратливий голос був йому знайомий: Гіз. Умить адмірал зрозумів, що його чекає — смерть. І він підвівся з ліжка, щоб зустріти її стоячи.
Його слуга Корнатон накинув на нього халат. Хірург Амбруаз Паре спитав, що це означає, і Корнатон відповів, дивлячись на пана адмірала:
— Це бог. Він кличе нас до себе. Вони ломляться в дім. Оборонятися годі.
Грюкіт затих, бо Гіз звернувся з промовою до свого загону. Там було багато вояків — у тому числі й сторожа, яку король Наваррський розмістив у крамницях навпроти охороняти адмірала: він, певне, і в голові не покладав, що командир тієї сторожі з самої ненависті зрадить свій обов'язок. Вони захопили вулицю Сухого Дерева, і всі виходи з неї, і ті будинки, де оселилися дворяни-протестанти. Ці дворяни вже не могли пробитись до пана адмірала, чиє життя було їм дороге, бо наклали своїм власним.
Знак подав дзвін з монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа. В усьому місті вийшли на вулиці озброєні городяни. Вони впізнавали своїх по білій пов'язці на рукаві та по білому хресту на капелюсі. Усе було передбачено, кожному визначено завдання — від найменших до найстарших. Пан де Монпансьє[77] взяв на себе Лувр, щоб звідти не втік жоден протестант. Вулицю Сухого Дерева приділено панові Гізу, бо він сам випросив для себе честь зробити кінець адміралові, що був і досі живий, хоча поранений і безпорадний. Під глухе бамкання дзвона він різким голосом прокричав перед своїм загоном:
— У жодній війні ще не здобули ви такої слави, як можете здобути сьогодні!
Солдати розуміли це й самі, а тому відважно взялися до діла.
— Як жахливо хтось закричав! — сказав у кімнаті нагорі пастор Мерлен. Той крик і досі лящав усім у вухах. Слуга Корнатон знав: то кричала служниця, вони її замордували.
— Вже на сходах, — промовив капітан Йоле. — Та ми нагорі завалили двері й дорого продамо своє життя. — І вийшов до своїх швейцарців.
У кімнаті в Коліньї залишились тільки його лікар, його пастор та його слуга — як не рахувати четвертого, скромного чоловіка, що марно намагався ухилитись від поглядів пана адмірала: смолоскипи кидали у вікно посвіт, наче від пожежі. Пан адмірал на вигляд був спокійний; на його обличчі вони бачили душевний мир і бадьорість перед лицем смерті. Він не хотів, щоб вони читали на ньому ще й інше, приватну справу між ним і богом, яка досі не була владнана й тяжіла на серці. Всі ці люди мали відійти звідси, і то якомога швидше. Він попрощався з ними й наполегливо зажадав, щоб вони рятувалися.
— Швейцарці ще втримують сходи. Підніміться на дах і втікайте. А я вже давно приготувався до смерті, та й не поможете ви мені. Я віддаю свою душу в руки богові й упевнений у його милосерді.
По цих словах адмірал відвернувся від них — уже остаточно, їм лишалося тільки потихеньку вислизнути з кімнати. Думаючи, що він уже сам, адмірал повторив гучним голосом:
— Я впевнений у твоєму милосерді.
І прислухався, чи не почує підтвердження. Швейцарці тим часом ще втримували сходи. Коліньї прислухався, але підтвердження не чув. Помалу обличчя його мінялось, наче він із надії скочувався в страх. Душевний мир і бадьорість перед лицем смерті, де ви? В рисах його чимраз видиміше проступав вираз прибитої жахом, розгубленої людини. Його бог відштовхнув його. А швейцарці ще втримували сходи. «Перше ніж вони піддадуться, я мушу переконати тебе, господи. Визнай, що я не винен у смерті старого герцога Лотарінгського! Я не наказував убивати його, ти це знаєш. Я не хотів його смерті, ти можеш це підтвердити.
