Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
«Марго! Чи не можна нам утекти звідси? Давно вже час, щоб я тебе роздягнув, бо плоть твоя горить!»
А Гіз думає: «Чатує. Горлоріз Морвер чатує. Мій канонік, що ненавидить великого протестанта, і мій мажордом, що його Конде стусав ногами, — чатують!»
«Я король Франції і стережу рай, — думає Карл Дев'ятий. — А вас, клинцюваті борідки й шкіряні колети, — геть у пекло! Правда, до вашої віри належить мій зять і навіть мій другий батько. Та це ж тільки вистава, я ж тільки граю роль. Груди в мене такі широкі, що позаздрив би й сам Юпітер, а стегна мої можна зрівняти хіба з Геркулесовими».
В ту хвилину з неба спустились Меркурій[70] і Купідон[71] зійшли по райдузі вельми природного вигляду, на яку падало світло з-за хмар. Ці боги з'явились не лише для того, щоб здивувати глядачів хитромудрою театральною машинерією, а головно для того, щоб уже міг початися балет. На їхнє прохання троє лицарів — охоронців раю — вивели єлісейських німф наперед, аж на середину зали. Виступ цих безсмертних створінь, що насправді були тільки акторками, тривав більше години, і весь той час клинцюваті борідки та шкіряні колети сиділи у пеклі, де з них кумедно знущались червоні, як полум'я, чорти.
«Марго! Чи не можна вже нам якось утекти звідси, бо давно час, щоб я роздягнув тебе, адже плоть твоя горить!»
Чатує за ґратами, чатує за вартовими.
«Марго! Ходім-бо!»
Чатує.
«Я, король, найсильніший! Наприкінці ми ще піднімемо німф на руках, і найважчу підніму я сам».
Чатує. Може, промине ще день, і вони на нових бенкетах та ігрищах змагатимуться перед дамами, хто вбереться розкішніше або дивовижніше — Наварра турком, а Гіз навіть амазонкою. І все ж таки настане двадцять друге, п'ятниця, а ще від дев'ятнадцятого в помешканні каноніка, між вулицею Сухого Дерева й Дувром…
Чатує.
П'ятниця
Адмірал Коліньї, чи Гаспар де Шатільйон, був людиною такою могутньою й шановною, що ніколи не виходив із дому сам. Ціле життя він був оточений військом, яким командував, і засідав у державній раді — або як фаворит королів, або як бунтар проти них. Тепер Карл Дев'ятий називав його батьком, і тому одні палко ненавиділи його, а другі боялись за нього і за його життя, хоча й не так сильно. Коли він у ту п'ятницю рано-вранці йшов до Лувру, вони оточували його мов муром. Пан адмірал на таємній нараді говорив з королем про гроші — платню німецьким найманцям, заборговану ще з минулої війни, яку вони з Карлом провадили один проти одного.
Після наради пан адмірал супроводив короля Франції на гру в м'яча. Він подивився, як король починає кін із зятем самого адмірала, а третім гравцем був Гіз, колись його ворог, тепер з королівської волі помирений з ним. Потім пан адмірал попрощався й рушив додому, на вулицю Сухого Дерева; дорогою він читав листи. Тим-то вийшло, що його почет, аби не заважати йому, розступився трохи ширше. І він переходив майдан біля Сен-Жерменського монастиря, ніким не прикритий. Пролунав постріл, тоді ще один. Перший постріл мідною кулею розтрощив панові адміралу вказівний палець, другий влучив у ліву руку вище ліктя.
Пан адмірал повівся гідно й не виявив великого хвилювання. Своїм сторопілим супутникам він показав на вікно, з-між ґрат у якому ще вилося пасомце диму. Двоє дворян побігли туди, одначе за будинком уже зацокотіли підкови коня, що мчав чвалом. Третього пан адмірал послав до короля — повідомити про все. Карл Дев'ятий, відразу кинувши недокінчену гру, пішов до себе. Він був обурений, але й наляканий.
— Убивця за це заплатить, — сказав він, тоді ще додав: — Невже я ніколи не матиму спокою? — Ці слова він насилу вимовив, бо в нього вже цокотіли зуби, хоча герцог Гіз і ще декілька вельмож послужливо запевняли його, що то стріляв якийсь божевільний.
Двоє дворян, що бігали за лиходієм, повернулись до пана адмірала; він дожидав їх на тому самому місці. Засапані, вони пояснили, що мерзотник утік від них у плутаних завулках і тепер уже далеко. Але вони його впізнали: то був такий собі пан де…
— Мовчіть! — спинив їх пан адмірал. — Не називайте його ім'я. Я почуваю, що поранений тяжко і, може, помру. Я не хочу знати того, кого міг би з людської слабості ненавидіти в свою останню годину.
Рушили далі; одні підтримували його, бо він був блідий і з рани дуже текла кров. Інші, йдучи позаду, перешіптувалися, що це діло непевне.
— Він же був сховався під ліжком у Гіза й хотів його вбити. Чого ж тепер стріляв у найбільшого Гізового ворога? Лихо нам, коли тут Гізова рука… А так воно й є.
— Дійся божа воля, — сказав пан адмірал удома, на вулиці Сухого Дерева, коли його люди, на смерть перелякані, попадали на коліна.
Амбруаз Паре[72] був дуже вправний хірург і до
