Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
Кожного ранку, як і до Доциного заміжжя, скоро світ, встає Курочка з постелі, розперезаний, в сорочці поза коліна, та йде до стайні провірити, чи своєчасно коні дістали обрік. Як і колись, не пройде повз клапоть сіна на землі, щоб не підняти його. Як і двадцять років тому, гримить на служницю, що не зробила пійла, як належиться, і свині залишили картоплю в кориті. Обійде все обійстя, заверне в сад, чи хто з наймитів не забіг вдосвіта назбирати грушки з-під дерева, а потім, завертаючи назад у хату, ніби ненароком пройде повз вікна прибудови. Тихо. Так тихо, що аж серце розтріскується від тієї тиші. Не долинає звідтіль ні чоловіче здорове хропіння, ні воркотіння молодої пари, що їй ніч замала. Гляне у вікно — і за серце стисне його, наче кліщами.
Лежить Доцька на широкій постелі одна, з мертвецьки схрещеними руками, а біля неї, як на глум, неткнута, непом'ята друга подушка.
Не такої долі хотів Штефан для своєї одиначки. Бог свідок, що робив, що міг, аби осушити сльози своєї дитини. Привів їй у хату того, за ким виплакувала свої очі. Для неї потоптав свій багацький гонор, не подивився, що старця бере у приймаки. Убрав нендзу, як панича. Прибудував йому хату, якої зроду не бачив би, хіба що у сні. Поставив перед ним на стіл білі калачі, мед, масло та горілку, угощайся, зятеньку, скільки душа бажає. Стара дістала з дна скрині заполоччю вишивані пішви[124] писані верети[125], постелила постіль у три подушки — дві під голови, а одна під поперек. Лягай, Дмитрику, і спи хоч до полудня, тільки пошануй мою дитину, коли вже любити її не можеш.
Гадав Штефан, що задобрив гадину в Дмитрові, догодив чортові.
Та куди там!
Одно лише муляє серце Курочки: гей, як могли його так зрадити гроші?
Мой, та він дотепер думав, що лише від смерті не можна грішми відкупитись, а решту — все, все на світі, навіть рідну маму, можна купити, як купив він свою сваху, Параску Ілька Повішеного.
Вірив грошам, як вірному псові, а той пес ластився, доки не вкусив. Мой, та гроші були в його очах сила, якій рівної на світі нема, а виходить, що то пусті папери, які — ф'ють! — можна з вітром пустити чи до свічки спалити.
Не спить Штефан Курочка, ночами ока не змружить, доки не почує зятевих кроків попід вікнами, та думає, та все думає, що це сталося. Гей, що це за чудасія: війни не було, девальвація не наступила, влада не мінялася, — а гроші втратили свою силу? Може, яка відьма зайшла в хату і відібрала силу грошам, як молоко корові?
Мой, як він собі по-інакшому вимальовував своє життя з зятем!
Візьме, гадав він собі, три, чи скільки там новеньких срібних п'яток і стане перед Дмитровими очима підкидати ними у повітрі, ніби той на ярмарку кольоровими м'ячами. Курочка грається грішми і ніби не завважує, що в зятенька очі заблистіли, гей у кота.
Мой, очима проковтнув би ті п’яточки, коби можна. Подражнить його Штефан, подражнить, а потім візьме п'ятку між два пальці і покрутить нею перед очима Дмитрикові, гей кістку цукру перед собачкою.
— На, це тобі за те, щоб ти мені дитину шанував, — і бреньк йому п'ятку у жменю. — А це, — тягнеться за другою монетою і навмисно зволікає, щоб зять собі голову поламав, чого від нього тесть зажадає, — за те, аби до року мені внук пищав у колисці.
А що з того?
Пшик!
Зле зробив, кається, гризе собі, наче собака власний хвіст, що допустив до того, аби почесне з весілля опинилося в руках того лайдака.
Але як воно було? Згорнув гроші в хустину і передав Доці, а та, дурна, бери і віддай Дмитрові, рахувати, своєму чоловікові шлюбному.
А той почув, що кишеня в нього здулася, і задер ніс догори. Де ж пак! Скоро рік, як жонатий, а він ще жодного злотого, для сміху, не попросив у тестя. І так воно, Штефанику, і цукор є, і собачка є, біда лише в тому, що собачка на лапки не хоче ставати.
Думав, що заб'є баки Дмитрові ще більшим багатством, ніж те, що побачив у роді Курочок. Гадав, що переманить біду, коли зробить його самостійним господарем на млині.
Купив старий млин на Вишнянці, що не працював ще з 1916 року. Вже й такої міркував собі: має зять хати не триматись та дома не ночувати, то хай краще у млині пропадає. І честь Доцьки буде перед людьми крита, і гроші буде вода нести.
Пішов він план виробляти до староства, а тут кажуть йому, що сам пан секретар старости хоче з ним мати розмову.
— Добре, Курочко, — кажуть йому пани з староства, — буде млин, буде й позичка на млин.
— А мені позики не треба, прошу панів. Хто в позики заходить, то в мене вже не газда.
— Пусте говорите, пане Курочко, — викають і через пан (аякже ж!), — то буде така позичка, що й наші правнуки будуть цикати по злотому у місяць. То тільки так називається, що то позичка, а, по суті, то допомога, подарунок від держави яко такому, що вірно їй служить. Зрозумял пан, пане Курочка!
— А, якщо подарунок, то най буде! Я не жебрак і милостиню не брав би, але як панство хоче мені подарунок зробити, то не смію відмовитись.
— Ладнє, — каже сам секретар, — ми вам подарунок, а ви, пане Курочка, у реванш нам теж щось подаруєте.
— А що я можу таким високим панам дарувати?
— Є таке в тебе, що можеш.
І сам цікавий знати, що це таке.
— Є в тебе зять.
— Є, прошу панства. Але навіщо здався вам мій зять, простий хлоп з села?
— А ти знаєш, Курочка, що твій зять походить з польської шляхти?
— Бодай ви здорові та веселі були, пани мої, які ви смішні! То така шляхта, що спить під однією конопляною веретою як літо, так і зиму.
— А
