Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Який-бо ти, Мартинчуку, — не лається, а журить його Штефан Курочка, — дурний на язик. І куди він тебе, мой, заведе? Видиш, не хотівсь мене послухати, як я говорив, газди чули, аби злагода між нами настала.

Мартинчук. Не хотів-єм.

Курочка. А казав я тобі: варуйся, бо вкушу.

Мартинчук. А я казав, що не боюся таких, як ти.

Курочка. Ая хоч би не хотів, то мусив тебе вкусити, бо рахувати — теж якийсь гонор мав і кобилі з-під хвоста не випав.

Мартинчук. Ти маєш бджоли, тож повинен знати, що бджола як вкусить, то й сама здихає…

Регочуться газди. По-перше, що смішно воно сказано (бо ще й згадали, в якому місці та бджола жало носить), а по-друге, пиво хоч і прокисле, але свої градуси має.

О, Курочка не любить, аби з нього і жартома сміялися.

— Мой, — зривається з лавки, але великий Филимон відразу втолочує його назад на неї, — ти, ти гадаєш, що я вже без жала?

Мартинчук. А що тут гадати — докажи! Ану, хлопці, скидайте штани з пана Курочки, побачимо, чи є жало, чи вже нема.

Курочка. Ану, тільки пальцем торкнися котрий моєї гузиці…

Василь Загайчик. Ай, я б не побоявся твоїх погроз, якби не так далеко до прала руки мити. Ха-ха-ха!

Бачить Штефан, що не виграє з ними на язики, і рубає просто:

— Мартинчуку! Чуєш, кінець діло хвалить: моя дівка ходить по-молодицьки зав'язана, а твоя до суду-віку кримінальчихою так і залишиться.

Мартинчук обтирає рукавом пиво і каже на ці слова таке:

— Вір мені або не вір, бо ти, кажуть, не віриш нікому, лише сам собі, і то у велике свято, але я не хотів би такого щастя своїй дитині, як твоя «богородиця» має за чоловіком.

Курочка. Мой, ти рахуйся з словами, бо я свідків маю повну кооперативу…

Мартинчук. Правда, свідки є, можеш подавати в суд, лише я не знаю, чи це образа для молодиці, як хтось порівняє її до самої богородиці… Я б сказав, що то скоріше богохульство. А щодо моєї Марічки, то тут твоя правда. Я і сам собі гадаю, що колись про неї будуть в газетах писати, як дівчину за ніщо в кримінал запроторили та катували там… може, за це одне ще і її дітей будуть шанувати та у президію за стіл саджати…

Курочка. А шляк би його трафив, куди він гне! Ти що? Знову про свою Совєтську владу натякаєш? Вже раз поривали-сьте ся до пана Загурського заводити Совєтську владу… Добру владу дали вам улани по задницях. Я не кажу, що Загурський — сумлінний, чоловік, але такого ще не було і не буде, щоб хлоп витяг кілка з плоту і йшов бити пана, тому що він пан… Тьфу!

Мартинчук. Це ти правду кажеш, Штефане, що дрюк з кулею — не рівня. Але що ти на те скажеш, що у Ставках дрюк показався сильнішим від кулі? Військо йшло на нас з гверами, а ми одними вилами та колами, — а хто перед ким уступив?

Курочка. А ти знаєш, що всі з тих жовнірів по військових криміналах, а дехто й не живе, може, вже. Мой, я служив при войську і знаю, що таке польовий суд.

Загайчик. Де рубають ліс, там тріски летять.

Курочка (вже трохи замакітрений тим перекислим пивом, хихикає, як ота дівка, що вперше парубочу руку в пазусі чує). А пір'я… хі-хі… я встаю рано, що за хмарник? Вліті сніг падає… а то пір'я з ваших подушок літало так по селу… хі… хі…

Мартинчук. Та що там пір'я, Курочко? Прало маємо, ріку маємо, качки і в найбіднішого водяться, будуть подушки ще й не такі! А те, що улани трохи нам задниці потріпали і по ребрах поскобтали, то за це дай їм, боже, довге та легке панування. Правду кажу, Штефане, що мій покійний дід відповідав, що в мужика, в такого, як я чи мій кум, а не в такого, як ти, пана, глибоко-глибоко під шкірою є дика жилка.

Хлоп буде доти смирний та потульний, доки тієї жили не нарушать йому. То щось таке, гейби нерв у зубі. Можна на мужика плювати, копати, топтати, а він буде гнутися та мовчати доти, доки не порушать йому тієї дикої жили… Але коли вже ту жилку зрушити, то вже все пропало. З покірного хлопа стає люта гадюка, щоб ти ще знав! І знаєш, що я тобі скажу — оті улани, що нам задниці періщили, зрушили в нас оту небезпечну дику жилу. Тепер уже нічого не страшно навіть Пшеничному, — є він тут поміж нами чи нема? А ти, багачу, страшиш мене своїм жалом?

Курочка не допив свого пива, хлибнув ним під стіл і вже прямує до виходу.

З порога ще погрожує Мартинчукові:

— А я тобі, мой, кажу, що ти своїм язиком ще дограєшся!

Іде Штефан Курочка з сірниками за чересом, потрясається злегка, і ніхто, крім самого бога, не знає, що в нього на серці твориться.

Зятенько знову не ночував дома.

Цить!

Ніхто не сміє — ні довірений слуга, ні близький сусід — знати, що господар молоденький не спав у хаті.

Газдівство Курочок обгороджене високим парканом з дашком з цинкової бляхи, наче старовинна гражда.

Відколи Штефан прийшов на це обійстя, то хвіртка замикається тут і в білий день. Свій знає спосіб, як відчинити, а прийшлий поцокає клямкою, пес загавкає, викличе господаря з хати, а той підійде до брами, зазирне через віконечко у хвіртці і сам зміркує, чи впускати прибулого на подвір'я, чи залагодити справу так.

Домашня птиця не перелетить загороди, а й плітки не так вже видістаються з-за неї.

Хоч де ті ворота, щоб замкнути ними людські роти?

Плещуть баби на пралі, шепочуться в церкві, по-п'яному судять на хрестинах та весіллях, що Дмитро Доці не чоловік, а мальований улан. Регочуться біснуваті, що пані Савицька, яко непорочно зачата, скоро Ісуса народить.

Най брешуть, аж їм губи потріскають. Най. Ще такий не народився, щоб побачив зажуреним Штефана Курочку. Хай журиться той, що не має на окріп закинути, а у Штефана тріщать кошниці ще від передторішнього збору.

Най брешуть, аж їм язики подубіють. Най.

Доцька ходить з своїм газдою у церкву (не кожної неділі, бо не кожної, — але кому що до того?) рука в руку, як бог приказав. Не так давно