Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.
— На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.
— А в Бахмачі?
— Бахмача не спліндрували.
— Хоч оден дах мені над головою лишили.
— Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.
— Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?
— Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.
— Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.
Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.
Нігде й сліду людського животіння…
Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.
Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами… І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.
Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.
Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.
Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:
— Мотре, ви не дорожите собою.
— Я?
— Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.
— А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.
— Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.
— Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути… Ви знаєте, як я хотіла… Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.
— Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.
— А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?… То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?… Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.
— Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.
— Вони для мене ясні.
— Та небезпечні.
— Для мене ні.
— Але для других і — для мене…
— Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.
— Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.
— На м'ясо й дивитися не можу.
— Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.
— Гореч на моїх устах.
— Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.
Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.
Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.
— Багато пережили ми, Мотре, багато!
— Пережили ми велике, і не бути нам малими!
— А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.
— Дай, Боже, більше таких.
— А Кенігзен?
— Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.
— Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не родилися більше.
— Клин клином вибивають.
— Як гадаєте, Мотре?
— Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.
— Гадаєте?
— Хочу.
— Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, — мов у раю!
