Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

— Так. З одною умовою.

— Якою?

— Щоб жінка була королевою.

— Тобто ти хочеш для чоловіка і для жінки…

— Рівності.

— Рівності! Про це ти мрієш? Між двома цілком різними істотами?

— Я сказав рівність. Я не сказав тотожність.

І знову настала пауза, немов перемир’я між цими двома розумами, що метали блискавки. Сімурден урвав її:

— А дитина! Кому ти даси її?

— Найперше батькові, що її зароджує, потім матері, що народжує її, потім учителеві, що виховує, потім місту, що її вирощує, потім батьківщині, як найвищій матері, потім людству, цьому великому предкові.

Сімурден зробив жест, як людина, що застерігає іншу.

— Говен, не заносься так високо в небо. Ми хочемо здійснити можливе.

— Можна і можливе зробити неможливим.

— Можливе можна здійснити завжди.

— Зовсім не завжди. Коли поводитися грубо з утопією, це її вбиває. Немає нічого беззахиснішого, як яйце.

— Проте треба вставити утопію в оправу з фактів. Абстрактну ідею треба перетворити в ідею конкретну. Вона втратить тоді на красі, але виграє на корисності, вона зменшиться, але покращає. Треба, щоб право стало основою закону. І коли право стане законом, воно абсолютне. От що я називаю можливим.

— Можливе більше, ніж це.

— А, знову мрія!

— Можливе є таємничий птах, що кружляє над людиною.

— Треба впіймати його.

— Живим.

Говен продовжував:

— Моя думка така: завжди вперед. Якби бог хотів, щоб людина відступала, він би дав їй очі позаду голови. Дивімося завжди в напрямі ранкової зорі, розквіту, зародження. Те, що відживає, підбадьорює те, що підіймається. У тріску старого дерева є заклик до дерева нового. Кожен вік творить своє діло, сьогодні громадянське, завтра людське. Сьогодні питання права, завтра питання винагороди. Винагорода і право — це, по суті, одне слово. Людині мають платити за те, що вона живе. Бог, даючи їй життя, стає їй винним. Право — це вроджена винагорода. Винагорода — це набуте право.

Говен говорив із зосередженістю пророка. Сімурден слухав. Ролі змінилися. І тепер здавалося, що учень став учителем.

Сімурден буркнув:

— Дуже вже ти швидкий.

— Це, мабуть, через те, що в мене лишилося мало часу.

І він продовжував:

— От де, вчителю, відмінність між нашими двома утопіями. Ви хочете обов’язкової казарми, а я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я — про людину-громадянина. Ви про людину грізну, а я — про мислячу істоту. Ви створюєте республіку меча, а я створюю…

Він запнувся:

— А я створив би республіку духу.

Сімурден розглядав підлогу камери. Потім сказав:

— А поки що чого ти хочеш?

— Того, що є.

— Ти виправдуєш теперішній момент?

— Так.

— Чому?

— Бо це буря. Буря завжди знає, що вона робить. На один розбитий блискавкою дуб скільки оздоровлених лісів! Цивілізація заражена чумою, цей великий вітер звільняє її від неї. Він, можливо, не дуже розбирається, що вимітати. Але чи може він інакше? Він має зробити таку величезну чистку! Перед жахом зарази я розумію лютість вітру.

Говен продовжував:

— А втім, чого мені боятися бурі, коли я маю компас, і що лихого зроблять мені події, коли я маю живу совість.

І він додав низьким голосом, що звучав урочисто:

— Є хтось, кому не можна заважати.

— Хто? — спитав Сімурден.

Говен підняв палець над головою. Сімурден стежив поглядом за напрямом цього піднятого пальця, і йому здавалося, що крізь склепіння темниці він бачить зоряне небо.

Вони знову помовчали.

Сімурден заговорив:

— Суспільство вище над природу? Кажу тобі, що це неможливо, це мрія.

— Це мета. Інакше навіщо потрібне суспільство? Лишайтеся в природі. Будьте дикунами. Таїті — рай. І в цьому раї не думають. Але краще людське пекло, ніж тваринний рай. Та ні, ніякого пекла. Будьмо людським суспільством. Вищим за природу. Так, так. Коли ви нічого не додасте до природи, для чого ж виходити з неї? Отже, задовольняйтеся роботою, як мурашка, і медом, як бджола. Лишайтеся робочою худобою замість бути мислячими істотами. Коли ви додаєте щось до природи, ви неминуче стаєте більшими за неї. Додавати — це збільшувати, а збільшувати — це підносити. Суспільство — це звеличена природа. Я хочу мати усе те, чого бракує вуликові, усе те, чого бракує мурашникові — монументи, мистецтво, поезію, героїв, геніїв. Носити одвічні тягарі — це не закон для людини. Ні, ні, ні, не треба паріїв, не треба рабів, не треба каторжників, не треба вигнанців. Я хочу, щоб кожен з атрибутів людини був символом цивілізації і рушієм прогресу. Я хочу волі для розуму, рівності для серця, братерства для душі. Геть ярмо! Людина створена не для того, щоб носити кайдани, а щоб розправити крила. Геть людину-плазуна! Я хочу перетворення лялечки в комаху, я хочу, щоб земляний черв’як перетворився в живу квітку і полетів, я хочу…

Він спинився. Його очі сяяли.

Його губи ворушилися. Він перестав говорити.

Двері лишилися відчиненими. Якийсь шум зовні пробивався в темницю. Чути було неясні звуки ріжків, певно, грали зорю. Потім загупали приклади рушниць об землю — змінювалися вартові. Потім зовсім близько біля башти почувся якийсь рух, немов перетягали дошки та балки, а потім переривчастий стук, наче удари молотка.

Сімурден, збліднувши, слухав. Говен не чув нічого.

Його думи ставали дедалі глибшими. Здавалося, він не дихав, так він прислухався до того, що зароджувалося в його мозку. Він відчував якесь тепле тріпотіння. Сяйво ранкової зорі було в його розширених зіницях.

Так минув досить довгий час. Сімурден спитав його:

— Про що ти думаєш?

— Про майбутнє, — сказав Говен.

І він знову заглибився у свої думи. Сімурден підвівся із солом’яного ложа, на якому вони сиділи обидва. Говен цього не помітив. Сімурден, не відриваючи пильного погляду від задуманого молодого чоловіка, відступив помалу до дверей і вийшов. Темниця замкнулася.

VI. ТИМЧАСОМ СХОДИТЬ СОНЦЕ

Незабаром на обрії стало світати.

Разом із днем щось незвичайне, нерухоме, дивовижне, чого не знали небесні птахи, з’явилося на плато біля Турга під Фужерським лісом.

Воно поставлене було тут уночі. Здалека на горизонті підіймався силует із прямокутних і жорстких ліній, що мав вигляд єврейської літери або одного з тих єгипетських ієрогліфів, з яких складається загадкова старовинна азбука.

При першому погляді виникала думка, що ця річ тут зайва. Вона була тут серед розквітлого вереску. Виникало запитання: для чого вона могла тут стояти? Потім людина, що бачила цю річ, відчувала якесь несвідоме тремтіння. Це був ніби поміст на чотирьох стовпах. В кінці цього