Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Говен заворушився. Він розплющив очі з несвідомим здивованням збудженої людини. Ліхтар тьмяно освітлював льох. Говен упізнав Сімурдена,
— А, це ви, учителю!
І він додав:
— Мені снилося, що смерть поцілувала мою руку.
Сімурден здригнувся, як здригаються від раптового напливу хвилі думок. Іноді ця хвиля така висока й бурхлива, що здається, вона от-от погасить душу. Але ніщо не вирвалося з глибини Сімурденового серця. Він міг тільки сказати.
— Говен!
І обидва дивилися один на одного. Сімурден з очима, сповненими того полум’я, від якого висихають сльози, Говен з м’якою усмішкою.
Говен підвівся на лікті і сказав:
— Цей шрам, який я бачу на вашому обличчі, це від удару шаблею, який ви дістали за мене. Ще вчора ви були у жорстокій сутичці біля мене і через мене. Якби провидіння не поставило вас біля моєї колиски, де був би я сьогодні? — В темряві. Якщо я маю свідомість обов’язку, я дістав її від вас. Я народився зв’язаний, бо ж забобони — це пута. Ви зняли їх з мене, ви дали мені змогу вільно зростати, і з мене, що був уже тільки мумією, ви зробили справжню людину. В мертвонародженого ви вдихнули живу душу. Без вас я був би карликом. Я існую, завдяки вам. Я був тільки сеньйором, ви зробили з мене громадянина. Я був тільки громадянином — ви зробили з мене мислячу людину. Ви зробили мене здатним до земного життя, а мою душу здатною до життя небесного. Ви дали мені, щоб увійти в людську дійсність, ключ до істини і ключ до світла. О мій учителю! Я вам дякую. Це ви мене створили.
Сімурден сів на солому біля Говена і сказав йому:
— Я прийшов повечеряти з тобою.
Говен розломив чорний хліб і подав йому. Сімурден узяв шматок.
Потім Говен простяг йому кухоль з водою.
— Пий перший, — сказав Сімурден.
Говен напився і передав кухоль Сімурденові, що напився після нього. Говен випив тільки один ковток.
Сімурден пив довго й жадібно.
Під час цієї вечері Говен їв, а Сімурден пив, — певна ознака спокою першого і хвилювання другого.
Якийсь страшний спокій був у темниці. Ці двоє людей розмовляли.
Говен казав:
— Великі події насуваються. Те, що революція робить у цей момент, сховано від нас. За видимим діянням є невидиме. Одне закриває друге. Видиме діяння жорстоке, невидиме — велично-прекрасне. Я розпізнаю це тепер дуже ясно. Як дивно й гарно! Треба було гаразд використати матеріал минулого. Звідси цей надзвичайний дев’яносто третій рік. Під риштованням варварства будується храм цивілізації.
— Так, — відповів Сімурден, — із тимчасового вийде остаточне. Остаточне, тобто відповідність права і обов’язку, прогресивний і пропорціональний податок, обов’язкова для всіх військова служба, зрівняння всіх без ніяких відхилень. І над цим усім пряма лінія — закон. Республіка абсолюту.
— Мені миліша, — сказав Говен, — республіка ідеалу.
Він спинився, потім продовжував:
— О вчителю, в усьому тому, що ви сказали, де приділяєте ви місце самовідданості, самопожертві, великодушності, любові? Зрівняти все — це добре, але привести в гармонію — це краще. Ліра вища за терези. Ваша республіка розважує, розміряє і регулює людину. Моя — підносить у ясну блакить. Це відмінність між геометром і орлом.
— Ти витаєш у хмарі.
— А ви загрузли в обрахунку.
— Гармонія — це мрія.
— Мрія є і в алгебрі.
— Я хотів би, щоб людина була створена Евклідом.
— А мені, — сказав Говен, — більше до вподоби бути створеним Гомером.
Серйозна усмішка Сімурдена спинилася на Говенові, ніби щоб затримати цю душу на землі.
— Поезія. Не вір поетам.
— Так, я знаю ці слова. Не вір подувам вітру, не вір промінню сонця, не вір пахощам, не вір квітам, не вір сузір’ям.
— Нічого цього не можна споживати.
— Звідки ви знаєте? Ідея теж пожиточна. Думати — це живитися.
— Не треба абстракцій. Республіка — це два і два — чотири. Коли я дам кожному, що йому належить…
— Вам лишиться тільки дати кожному те, що йому не належить.
— Що ти розумієш під цим?
— Я розумію безмежну взаємну поступку кожного для всіх і всіх для кожного, що означає суспільне життя.
— Поза точно означеним правом немає нічого.
— Є все.
— Я бачу тільки право.
— А я дивлюся вище.
— А що ж є вище за право?
— Справедливість.
Іноді розмова уривалася, наче кожен заглиблювався в свої думки.
Сімурден перепитав:
— Скажи точніше, бо так я не розумію.
— Гаразд. Ви хочете обов’язкової військової служби. Проти кого? Проти інших людей. Я не хочу зовсім військової служби. Я хочу миру. Ви хочете допомоги бідним, а я хочу знищити бідність. Ви хочете пропорціонального податку, я не хочу ніяких податків. Я хочу, щоб загальні витрати зведені були до найпростішого і сплачувалися з надміру громадського прибутку.
— Що ти розумієш під цим?
— А от що: найперше, знищіть паразитизм. Паразитизм священика, паразитизм судді, паразитизм солдата. Потім використайте ваші багатства. Ви кидаєте добриво в помийну яму, кидайте його в борозну. Три чверті грунту лежить облогом, заоріть усю землю Франції, оберніть на поля зайві пасовища, розподіліть комунальну землю. Щоб кожен чоловік мав землю і кожна земля мала чоловіка. Ви у сто разів збільшите громадську продуктивність. Франція в цей час дає своїм селянам м’ясо тільки чотири рази на рік. Коли краще налагодити її господарство, вона прогодує триста мільйонів людності, всю Європу. Використайте природу, могутню помічницю, яку досі зневажали. Примусьте працювати на себе кожен подув вітру, всі водопади, всі магнітні струми. Земна куля має цілу мережу підземних жил, і в них відбувається дивний обіг води, олії, вогню. Проколіть ці земні жили, нехай бризне звідти вода для ваших фонтанів, олія для ваших ламп, огонь для ваших печей. Подумайте про рух хвиль, про силу припливу і відпливу, про морський прибій. Що таке океан? Величезна сила, яка марно витрачається. Яка дурна земля, що не використовує океан!
— Все це цілковита мрія.
— Тобто цілковита дійсність.
Говен продовжував:
— А жінка? Що ви з неї зробили?
Сімурден відповів:
— Те, чим вона є. Служницю чоловіка.
— Згоден. Але з одною умовою.
— Якою?
— Щоб чоловік був слугою жінки.
— Як! Та що ти говориш? — скрикнув Сімурден: — Чоловік
