Молоко з медом - Іоанна Ягелло

Від Рути вийшла засмучена та з думкою, що тут щось не так. Вона й не уявляла собі, що дитина — це так важко. У кожного є своє життя, і чужа дитина в нього аж ніяк не вписується. Ніхто не подумав, що цей план і Рутина пропозиція насправді несуть у собі небезпеку. Її дитина завжди муситиме чекати в черзі на свою краплинку уваги. Що ж, мабуть, треба із цим щось робити. Та наразі Лінка раділа, що в суботу зможе вийти з дому. Як звичайна дівчина. Може, підуть десь удвох з Оскаром.

— А що це ти така… — Оскар завагався. — Сам не знаю. Наче й радієш чомусь, але не до кінця?

— Ну, так виглядають, коли дитина впродовж трьох годин плаче, а тоді на три години засинає, — усміхнулася Лінка. — А якщо серйозно, то… у мене є дві новини: погана й гарна. З якої почати?

— З поганої, — відповів той. — Я ж герой! Завжди волію спершу довідатися про якесь глобальне нещастя в цьому житті.

— Ну, це швидше моє нещастя. Треба щось придумати. Спроба возити малу до Рути виявилася невдалою. Розумієш, Рута не дуже дає собі раду. Коли плачуть обоє малих, то вона спершу займається своїм сином.

— Та ну! Справді?

— Я про це не подумала. Але нині сама переконалася, — і розповіла йому про побачене в Рути. — Це не її провина. Вона діє інстинктивно.

— Ні, але ж люди мають близнюків. І як дають собі раду? Теж хтось завжди в програші?

— Ні. Їх можна годувати одночасно. Прикладати до обох грудей.

Оскар здавався приголомшеним.

— Важко собі це уявити, та коли ти так кажеш… Може, і вона б так могла? Ну, до двох грудей?

— Оскаре! Ти здурів?!

— А чому ні? Колись по селах були такі мамки, годувальниці. І вони годували різних дітей, не лише власних.

— Ні! Це жахливо, припини, бо мене зараз знудить! Гидота!

Справді, їй навіть уявити таке було важко. Єва, яка приссалася до чужих грудей!

— Ну, гаразд, то була погана новина. Доведеться серйозно зайнятися пошуками няні.

— Ага. Крім того, мене оці постійні поїздки здатні доконати. І мене, і Адама. Нині вранці довелося її відвезти самій, бо Адам поїхав за місто на якийсь тренінг. Нелегко це все.

— Авжеж. А гарна новина яка?

— Ну… — гм, як йому про це сказати, щоб це не виглядало так, наче вона напрошується? — Матиму… вільний суботній вечір. Мама й Адам сказали, що мені треба десь піти. Просто. Тобто… Ну, не знаю, я могла б, звісно, попрохати тебе позайматися зі мною математикою, бо із цим є проблеми… Але…

— Ти здуріла? Перший вільний вечір за два місяці — і ти хочеш займатися математикою? Ні-і-і! Матьоху ми можемо вчити й сидячи з Свою, хіба ні?

— Загалом так.

— Якщо в тебе проблеми, я допоможу. Але точно не в суботу. У суботу… — він раптом замовк, бо просто не знав, що сказати. Наразі жодних ідей він не мав. — Ну… побачиш. Я щось придумаю. Хіба що маєш якісь плани, тобто знаєш, чого тобі хочеться?

— Блін, почуваюся, ніби ми балакаємо про якусь справді визначну подію, — усміхнулася Лінка. — А не про один-єдиний дурний вечір. Я раптом подумала: а що, коли ми не зробимо найкраще з того, що могли б?

— А знаєш, здається, є така хвороба, не пам’ятаю, як зветься, але люди впадають у психоз, бояться щось проґавити. Стільки різних подій, загалом неможливо скрізь побувати, тому людина десь іде й думає: «А може, я мав би бути деінде» — і страшенно нервує, тому біжить деінде, але й цього мало, бо ж десь може бути краще…

— Знаєш, що? — розсміялася Лінка. — Здається, що мені таке не загрожує. Це якийсь ідіотизм нашого часу. Може, нам просто занадто добре живеться?

— Ну, тобі точно не надто добре, — раптом серйозно сказав Оскар. — Здається, тобі неабияк перепало в житті.

Лінка замислилася над його словами. Може, Оскар мав рацію, і їй справді неабияк перепало в житті? Яким був її баланс поразок і перемог? Та хіба вона будь-коли вела такий підрахунок? Мабуть, що ні. Просто йшла туди, куди її щось манило. Обирала стежку, яка їй подобалася, не розмірковуючи про інші. Хіба вона розчарувалася, коли дізналася про вагітність? Ні, аж ніяк. Навіть, коли Адріан її покинув. Лінка думала, що буде так, як має бути. Може, вона нерозсудлива? А може, їй просто пощастило, і вона має доволі багато, щоб не думати, що життя її зламало. Адже в неї є дах над головою, є що їсти й рідні її підтримують. Принаймні почасти… І ще є дитина, яка так чудово росте.

— Ні, — відповіла вона сама собі. — Мені ні. У мене є все. Або майже все.

Бо, звісно, крім того, що Лінка хотіла продовжити навчання у виші, а це тепер було під знаком запитання, вона хотіла іще дечого. Хотіла когось мати. Хотіла, щоб її кохав хтось так, як і вона вміла кохати, щоб цей хтось залишився з нею в радості й печалі. Щоб ніколи не злякався. Так, цього в неї не було. І вона не сподівалася, що хтось зацікавиться нею з дитиною. Добре принаймні, що в неї є друг. Лінка трохи побоювалася уявляти собі невідомо що. Бо коли починаєш собі це уявляти, то перестаєш радіти тому, що маєш.

Оскар усміхнувся.

— Тоді я щось придумаю, а ти дай знати, коли звільнишся.

«О шостій, — написала вона трохи згодом. — І вільна до десятої».

«Вау», — відповів Оскар.

Авжеж, вона й сама так подумала. Bay!

Лінка розповіла мамі про те, що бачила в Рути, і мама рознервувалася не менше, ніж донька.

— Мамо, а бабуся не могла б приїхати? Коли вона повернеться із санаторію? — Лінка вже вдруге запитала про це, минулого разу мама не хотіла навіть на цю тему говорити, але дівчина не розуміла, чому. Ну, гаразд, у них мало місця, та, може, все-таки? Це ж один місяць, лише на період іспитів. Адже бабуся на пенсії. Звичайно, вона казала, що досі пише статті, щось робить, та попри все… Після тієї їхньої сварки, потому, як Лінка попросила в неї пробачення в лікарні, між ними вже не було нічого поганого. І вона приїхала побачити немовля… Щоправда, бабуся не змінилася, весь час проголошувала свої песимістичні прогнози, але…

— Халінко, бабуся… Мабуть, їй є що робити.

— А ти в неї питала?

— Ну… Ні.

— Ні? Не запитала? Але чому?

— Ти не розумієш…

— Авжеж.