Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

Моя відпустка мала починатися з вісімнадцятого червня, але я послалася на справи й сказала батькам, що приїду двадцять першого. Отримавши зарплату разом з відпускними, руки чухалися щось купити, тому і суботу, і неділю я присвятила екскурсіям по магазинах.

Шопінг – це не тільки коли купується щось необхідне, але й коли просто ходиш магазином (я любила саме великі) й розглядаєш вітрини з різним товаром. Якоїсь миті тобі обов'язково на очі трапляється те, що потрібно. Так мені на очі потрапили вовняні нитки синього кольору, і я купила два мотки як подарунок Тамарі Гнатівні, - жінка дуже любила в'язати. Батьку купила гарний шкіряний гаманець і наклала туди багато доларів-календариків для приколу. Старий гаманець у батька реально був у поганому стані, але він із ним не збирався прощатися – звикав до речей. Брату єдиному ненаглядному накупила сорочок, (він на них схиблений), а мамі - парфуми.

Найбільше мені сподобалося блукати «Дитячим світом» у пошуках відповідної іграшки для племінника Ваньки. Чомусь згадався мій великий білий ведмедик, який мені був і як іграшка, і як подушка, і як цяцька-обіймашка, з якою класно спати. І я захотіла знайти схожого. Вразила пухнаста з милою посмішкою іграшкова панда. За розміром вона була майже такою, як сам Ванька. З цим величезним пакунком спустилася на другий поверх магазину, де натрапила на відділ електроніки. Плеєр! Точно, ось потрібний подарунок для Вовки на його день народження!

Я, звичайно, чула, що думки матеріальні й здогадувалася, що якась фізика в цьому є, але щоб так… Підійшла вся навантажена пакунками до під'їзду – Вовка стоїть.

— Вова? Щось трапилося?

— У мене все добре. Просто дзвонив вам весь день, а вас немає. Думав, поїхали додому.

— Я ж пообіцяла. Просто їздила подарунок тобі купувати, - за цих моїх слів погляд Вовки сповз на великий кульок, з якого виглядала мордочка великої панди. Спочатку прочитала в його очах подив, потім було й саме питання:

— То ви мені іграшку купили? Я розумію: у ваших очах я дитина ..., - почав він, але я його тираду обірвала:

— Це племіннику. Розслабся. Тобі – інше. За віком, – посміхнулася.

— Тоді я на вас чекаю, поїхали, - трохи відморозився, посміхнувся.

– Зараз? Я думала завтра.
— На рибалку треба з самого ранку, годині о четвертій вибиратися. Як ми підемо на рибалку, якщо ви завтра приїдете? - резонне зауваження.

– На мотоциклі не поїду, – заявила категорично.

— І не треба. Туди електричкою дві зупинки. Чо бензин палити?
Справді, Соснівка знаходилася за п'ятнадцять хвилин їзди електричкою від Києва. Пахло соснами, які розкидалися по всьому дачному містечку. А на горизонті простягся ліс. Невеликі дачні будиночки акуратно вишикувалися праворуч і ліворуч від центральної вулиці, яка тікала від залізниці у бік лісу.

– Ваша дача де? - запитала я Вовку.

- А вгадайте? Цікаво, чи інтуїція підкаже, чи ні? – любив Вова різні суперечки та парі.

- Ти що, навчився у нашого директора все на конкурси перетворювати? – пожартувала.

— Але ж так цікавіше. Вам важко? Тоді не вгадуйте, - позадкував, але мені й самій було цікаво. Проходячи повз кожен будиночок і оглядаючи його, я намагалася уявити, що в ньому живуть Тамара Гнатівна та Вовка. Високий закритий паркан – ні, без квітів – теж не те, бардак у дворі – навряд. І тут мій зір помітив помаранчевий дах на будиночку попереду. Ні, не інтуїція. Я згадала, як Лєна Новікова розповідала на перерві якійсь дівчині, що Вовка пофарбував дах дачі в найбільш неприйнятний колір лише тому, щоби відрізнялася. Коли підійшли ближче, то і паркан тут блищав екстравагантністю. Замість звичного паркану стояв пофарбований зеленою фарбою тин із лози.

— Ти майстрував паркан? - здивувалася я. Вовка розплився в посмішці й заперечно захитав головою.

— Нє-є-є. Я дах фарбував. Парканчик мені Петрович, місцевий кулібін, змайстрував за дві пляшки. Рукастий мужик, з батею моїм товаришували.

Тамара Гнатівна на нас уже чекала, накривши на веранді стіл. Після обіцяної полуниці з сиром та вершками Вовка потягнув мене показувати свій сад та город.
— Це картопля, - повів він рукою на солідну ділянку, соток на три - чотири. - Це морква, буряк, там перець, помідори, гарбузи. А там горох посіяв.

- А от ті зарості кукурудзи чиї? - запитала я.

- Наші, - гордо заявив Вовка.

- Так ви, батечко, куркуль, - пожартувала.
— І не сумнівайтеся. Капіталіст чистої води. Тільки все літо тут треба жити, інакше крадуть. Не встиг відвернутися, щось сперли. Минулого року капкани ставив, п'яний Савельєвич уперся. У цьому опудал нароблю, бо пташки все обносять: шовковицю, вишні, груші… Як із голодного краю, чесне слово.

Я забила місце для сну на дивані, який стояв на веранді. Ніхто не був проти.
Риболовля - справа цікава, але прокидатися в непроглядну темряву і в таку рань пертися на озеро - такий подвиг можливий тільки як експеримент. Вова демонстрував якусь шкарабанку, наповнену хробаками, захоплюючись тим, як він їх майстерно накопав. Прийшли на вимостку. Закинули вудки, сіли на перевернені відра й сидимо – чекаємо, коли буде кльов. А його нема.

І тиша… Зате з-за дерев за лічені хвилини викотився диск сонця. Я, як заворожена, дивилася на схід, вбираючи незрозуміле захоплення.

— Щоб якнайбільше енергії від сходу схопити, треба стати до сонця обличчям і розвести руки убік, - показав Вова.

Мені соромно було зізнатися, але це був другий раз за все моє життя, коли я бачила світанок. Перший був на випускному. Але він не був такий гарний, як цей.
За дві години спіймали три малесенькі рибки, які віддали рудому коту-жебраку. Він з'явився нізвідки й лагідно почав тертися об Вовчині ноги, наче випрошуючи.

— Ти дивися, а чого не до мене прийшов, а до тебе? - запитала у Вовки, прикро було.

–Тому, що я його регулярно годую. Шкурний інтерес у Рижика, – пояснив.

Ми, можливо, ще б рибалили, під ранок клювання начебто пішло, але в очеретах заскавчало щеня. Вовка кинувся туди й дістав мокрого цуцика. Тварина вся промокла й тремтіла від холоду. Вовка розстебнув сорочку, притис песика до свого тіла й запахнув одяг. Песик жалібно скиглив.