Зібрання творів - Амброз Бірс
Казали, що спершу Джо задумав побудуватися в її далекому кутку, але чомусь передумав і спорудив гермафродитне пристановище – і домівку, і салун заодно – на протилежному краю своєї садиби, при дорозі. Неначе хотів показати, як круто змінилися його наміри.
Джо Данфер – або ж, як його фамільярно звали, Джо Віскі – був видатною персоною в цій місцині. Впадав в око цей довгов’язий волохатий чолов’яга років сорока, з нечесаною кучмою, борознистим обличчям, маслакуватими руками й вузлуватими кистями, схожими на в’язки тюремних ключів. Ходив він пригнувшись, неначе напоготові скочити на будь-кого й розірвати на шматки.
Крім особливості, якій містер Данфер завдячував своє прізвисько, він ще відзначався закоренілою неприязню до китайців. Колись я побачив, як він оскаженів від того, що один із його погоничів дозволив змученому спекою подорожньому азіатові втамувати спрагу з кінського жолоба, що стояв неподалік входу в салун. Я насмілився м’яко дорікнути Джо за нехристиянську поведінку, а він пояснив, що в Новому Заповіті нічого не сказано про китайців, і відійшов від мене, щоб зігнати злість на собаці. Либонь, мав на те право, адже богонатхненні писці обділили увагою й собак.
За кілька днів я, зайшовши до Данферового салуну, застав там тільки господаря й у розмові з ним обережно порушив ту саму тему. Мені на подив і полегшу, його звична різкість мови зм’якла, ба навіть переросла у щось схоже на поблажливість.
– Ви, молодики зі Сходу, – сказав Джо, – дуже вже добренькі, як на ці місця. Ви ж не розумієте що й до чого. Тільки той, хто не здатен відрізнити чилійця від канака, може собі дозволити мати ліберальні погляди на китайську імміграцію. Та якщо тобі доводиться гризтися за кістку з собачою зграєю жовтопузих кулі, то не матимеш часу на такі дурниці.
Тут цей довгов’язий дармоїд, у якого за все життя, мабуть, не було й дня порядної роботи, підважив накривку китайської табакерки й ухопив двома пальцями щіпку жувального тютюну завбільшки з добрий стіжок сіна. Тримаючи це резервне підкріплення, він випалив – з іще більшою певністю:
– Це не люди, а хмара ненаситної сарани. Щоб ти знав, вони накидаються на все, що росте в усій нашій Богом благословенній країні.
І ось Джо кинув резерв у прорив між губами, а коли очистилося поле битви між зубами, повів далі наснажливу промову:
– Років п’ять тому мав я в себе на ранчо одного жовтопузика. Розкажу тобі цю історію, щоб ти втямив, у чому річ. У мене тоді не все клеїлося – лигав віскі понад свою мірку й плював на обов’язки американського патріота. Отож найняв я того нехриста кухарювати. І дано було мені прозріти, коли в Гіллі5 я навернувся в лоно Церкви й мало не став кандидатом у законодавчий орган штату. І що тоді я мав робити з цим кухарчуком? Проженеш його – він найметься в когось іншого й набереться лиха. Як бути? Як мав би повестися добрий християнин, та ще й новак у вірі, ситий по зав’язку проповідями про те, що всі люди брати й Божі діти?
Джо замовк і чекав відповіді. На обличчі застиг вираз якогось непевного самовдоволення, немов у школяра, що вирішив задачу, але дуже сумнівним способом. Звівшись, він узяв із шинквасу непочату пляшку віскі, налив повний келишок і залпом випив. Тоді повів далі:
– Він ще й нездарний був, нічого не вмів, а однак кирпу гнув. Всі вони такі. Не раз казав я йому, як має бути, та він упирався, як осел, і стояв на своєму до останку. Що ж, я підставляв йому другу щоку6 аж сімдесят сім разів, а тоді так підлаштував, щоб на те воно й вийшло – справді до останку. І я збіса тішуся, що наважився на таке.
Чомусь не передалася мені ця бісова втіха, зате належним чином і наочно відбилася на пляшці.
– Десь п’ять років тому я взявся будувати собі халупу. Цієї ще не було, а та мала бути в іншому місці. Отож я послав кухарчука А Ві з курдуплем Ґофером валити ліс. Звісно, не сподівався чогось путнього від А Ві – з його погожою, як червневий день7, пикою і чорними очиськами. Трикляті баньки... таких у нашій глушині не знайдеш...
Всупереч здоровому глузду, містер Данфер тупо приглядався до круглої дірки в тонкій дощаній перегородці між баром і житловою кімнатою. Здавалося, він побачив одне з тих триклятих очей, розмір і колір яких перешкоджали китайцеві бути хорошим слугою.
– Ну а ви, бевзі зі східних штатів, нічого не маєте проти отих косооких тварюк! – зненацька випалив він. Силкувався надати вагомості своїм словам, але не дуже йому це вдавалося. – Скажу тобі, цей жовтяк був найупертішим лайдаком на всю округу Сан-Франциско. Той азійський нікчема з косичкою підрубував молоді дерева з усіх боків, як ото черв’як обгризає редиску. Товкмачив я йому, що так не можна. Терпляче пояснював, що треба рубати з двох боків, щоб дерево впало куди треба, та як тільки відвернуся... ось так, – відвернувшись від мене, Джо доповнив показ ще одним ковтком, – той упертюх знову за своє. Поки наглядаю за ним... ось так... – Джо втупився в мене каламутними очима, в яких, мабуть, уже двоїлося, – той негідник працює як слід, а щойно відвернуся... ось так... – Джо встав і добряче хильнув із пляшки, – він далі по-своєму. Дивлюся на нього докірливо... ось так... а йому хоч кілок на голові теши.
Безперечно, містер Данфер і на мене хотів подивитися тільки докірливо, натомість втупився таким поглядом, що не на жарт занепокоїв би будь-кого неозброєного. Знудившись його плутаною безконечною оповідкою, я підвівся, щоб уже піти звідти. Тим часом він обернувся до шинквасу, промимрив «ось так» і одним ковтком осушив пляшку.
Господи, як він ревнув! Неначе міфічний титан у передсмертних муках. А тоді подався назад – наче гармата після пострілу, й звалився на стілець – наче дістав по голові, як бик у різниці. І з жахом втупився в дощану перегородку. Глянувши туди ж, я побачив,
