У череві дракона - Микола Данилович Руденко

рослин, тварин, людей? Як не відгороджуйся від цих летючих монад, а вони знайдуть тебе навіть законсервованого в рухливій мотобляшанці, щоб дошкребтися до твого сумління. І ти почуєш голоси пращурів — вони з тобою розмовлятимуть так, ніби ти також уже став землею, бо твій вік в ноосфері, понад оцим чорноземом, такий короткий, як вік пінявого гребінця на вершині морської хвилі: то лише здається, що білий гребінець є щось інше, не вода; і так само тобі лише здається, що ти є щось інше — не полтавський чорнозем, що подекуди сягає на глибину людського зросту.

— Тату! Поглянь — річка. Давай викупаємось.

Сергій торсав його за плечі, а Мирослава, що вже вилупилася із ганчір’яного лона, згідливо хитала головою:

— А й справді, чому б нам тут не спинитися?

Мирон з’їхав на берег річки, що текла серед осокових та очеретяних нетрів. Вода в ній була каламутна, густа, як наваристий суп, але засмаглі й обвітрені шибайголови шугали в неї з дерев’яної вишки, мов наполохані жабенята. Батьки й не помітили, як Сергійко в самих плавках опинився на вишці. Його обступили красноградські туземці — почалося насторожене знайомство, ритуал якого схожий у дітей і тварин. Мирон подумав: діти взагалі значно ближче стоять до тваринного світу, ніж дорослі, — та сама неприхованість природних потреб, щира простота вчинків, котрі легко передбачити. Колись, у часи запорозькі, мабуть, і дорослим чоловікам була властива така простодушність, але ж незрівнянно ускладнився світ — ускладнились і людські стосунки.

Мирослава, походивши по моріжку понад Берестовою, так і не наважилась увійти в воду — вона гидилася цієї степової річки, хоч Мирон намагався її переконати, що вода лише здається брудною, то в неї такий колір. Зрештою попросилися на чиєсь обійстя, де дерев’яний журавель зухвало цілився в небо, — господиня дозволила похлюпатися біля криниці, послуговуючись нагрітою на сонці водою, що стояла в бочці.

Власне, можна було їхати — відсвіжений Мирон не відчував утоми, а рани також не нагадували про себе.

Ще нестара господиня, що впустила їх на обійстя, до криниці, чимось нагадувала Клару — якось дивно затріпотіло Миронове серце, душа наповнилася загадковим почуттям, котре змусило Мирона Сидоровича запитати себе: а що це, власне, має означати?..

Мирон покликав Сергійка, щоб їхати Далі, але той почав рюмсати:

— Тату! Давай тут заночуємо. Тут так гарно!..

Хлопець видобув із-за пазухи очеретяну дудочку — мабуть, найперший музичний інструмент, який навів наших пращурів на думку, що коливання повітря можна використати так Само, як природні фарби: ними можна малювати.

Звуки дудочки були ніжні, але безладні — Сергійко не мав музичного слуху, як і його батьки. А проте його радості не було меж — він почував себе першовідкривачем.

— Ні, ти тільки поглянь! — кричав він батькові. — Це робиться ось так…

Складаним ножиком перетнув очеретину, зрізав шар дерев’янистої трубки, залишивши папірусну плівку, — і дудочка готова.

— Бачив? — допитувався він, мовби ніхто й ніколи цього не вмів. — Так просто!..

«Міська дитина», — засмучено подумав про нього Мирон.

Мирославі не подобалось це місце, але вона любила сина, тому її вдалося умовити. Коли споночіло, вона з Сергійком поклалася в машині, сидіння якої легко перетворити на широку канапу, а Мирон для себе влаштував намет із брезенту, котрим покривалася «Волга». Заснув не одразу — довго дослухався до сільських звуків; йому здавалося, що він зрештою повернувся додому. Це вже не відчуття, а знання: душа його землі і його народу була тут — не на столичному асфальті. Та коли б у Гриви запитали, чому він так думає, у відповідь дістали б лише похмуру мовчанку.

«Бремена шатки — береги шапки»…

Розділ шістнадцятий

Позаду лишилися Бахчисарай з ханським палацом, Севастополь, де земля ще й досі не перетравила в собі смертельне залізо — все те, що не могло вразити наших мандрівників, бо сприймалося як давно бачене, хоч насправді вони тут були вперше. А проте газети, книжки, кіножурнали так привчили їхню уяву до цих місць, що лишилося тільки перевіряти, які деталі відповідають дійсності, а які — ні, їх слід засвоювати в новому вигляді. Такого, що довелось оновлювати у внутрішньому баченні, було дуже мало.

Одначе відкриття сталося. Воно було таке несподіване, що Мирон Сидорович занімів від яскравості барв, від кам’яної, морської, небесної величі, яка поставала перед очима у своїй триєдності — так, як постає щось навдивовижу цільне, хоч ми добре бачимо: тут зіштовхуються протилежні стихії, зіштовхуються бурхливо, нещадно, безжалісно. Та, мабуть, щоб виникло щось неповторне, конче потрібне зіткнення протилежних стихій, оця могутня нещадність.

Відтак Мирон Сидорович пригадуватиме мить за миттю свою зустріч з прекрасним — як він, стомлений виснажливою їздою, бездумно, ні на що особливе не сподіваючись, проїхав попід сірим склепінням незугарної брами; проїхав за інерцією, як проїздив безліч залізобетонних халабуд, що всюди сіріють на трасах. І раптом загальмував так, мовби насичений яскравістю безмір загрожував катастрофою. Спершу всі вони мовчали, приголомшені панорамою, що відкрилася їхнім очам. Потім, припаркувавши машину до кам’яної лавочки, відполірованої людським одягом, почали потроху вростати в цей напрочуд одухотворений живопис — бо саме так насунеться на них картина, витворена неперевершеним художником — Природою: не як жива дійсність, а як щось намальоване, вирізьблене, розписане найяскравішими фарбами. І стане ясно, що Байдарські ворота кимось мудро споруджені саме заради ефекту раптовості — мовби тут доклали зусиль талановитий режисер і театральний художник: до природного додавалося щось відверто мистецьке.

Сергійко, задерши голову, оглядав сірувато-брунатне бескиддя, що, помережане прожилками гірських порід, круто здіймалося в обшир південного неба. Під білоперими хмаринками, що нагадували дорогу пряжу, плавав якийсь статечний птах, вишукуючи поживу серед гірських чагарників. Хто він, отой птах, — орел, кібець, шуліка? Хлопець хотів запитати в батька, але не було сил відірвати очі від дивовижно синього неба — такого прозоро-блаватного, яким воно буває лише над південними