Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Високий пане, ми передамо твоє послання, — запевнив єпископ Празький.

Послані люди відійшли, щоб рушити в путь.

Пізно пополудні вони повернулися з опущеними прапорцями. Стали перед князем, і Оттон, єпископ Празький, проказав:

— Високий пане, вони відкинули твою пропозицію й вимагали, щоб ти приїхав і вшанував Конрада як володаря.

Хотимир скинув свій білий прапорець із коня в траву й доповів:

— Даниїл звертався до них зі словами, як у проповідників зі святих книг, але все марно, тож нехай ті собаки опиняться в пеклі!

— Досить, — урвав їх великий князь, — ходімо на раду про битву.

Усі сіли радитись перед спаленою садибою. Коли рада скінчилася, великий князь проказав:

— Тож нехай буде такий порядок, як ми вирішили. Нехай тепер кожен їсть, і молиться, і спочиває в наметі, якщо має намет, на кожусі, якщо має кожух, або на траві, якщо трави йому досить. Перше ніж засіріє на небі, ми приберемо назад намети, вози та знаряддя і стоятимемо тут. А тільки-но наші розвідники повернуться до нас і ми побачимо перед собою ворожі корогви, тоді з допомогою Господа всемогутнього ми почнемо робити те, що належить. Поклик дня — «Святий Марко!»

Люди розійшлися після ради і насолоджувались разом із військом вечерею, а потім спочивали кілька годин у бойовому порядку.

Ще й не засіріло, як усе, що могло заважати, відтягли назад, люди стали на свої місця. Вітіко взяв зброю і вдягнув поверх свого шкіряного обладунку кольчугу Адельгайди, повісив меч на пояс, який прислала йому княгиня. На голові у Вітіко був шкіряний шолом, а перед сідлом його коня висів невеличкий щит, який він підготував собі. Вітіко сів верхи і вишикував своїх людей. Сказав їм лише такі слова:

— Люди, ми належимо один одному і хочемо вистояти разом.

— Вистояти разом! — гукнули всі.

Потім Вітіко спішився і стояв коло своїх людей. Праворуч від нього стояв Ровно зі своїми людьми, Озел зі своїми трьома синами, ще далі Діт із Ветржні та інші. Лісові люди отримали від Владислава малинову корогву, що тепер майоріла над ними. Ліворуч від Вітіко стояли люди з садиби Плаки та з узлісся, теж із малиновою корогвою. Далі були люди Болеміла з такою самою корогвою. Ще далі стояли єпископ Здик і Бен із людьми з центру країни, далі Любомир, Дипольд із людьми з Праги та інші, кожен із малиновою корогвою. Далі за ними стояв князь із добірними воїнами. Він мав велику корогву, яка височіла перед його наметом. Далі видніли Хотимир із Дечина, Дівіш із Жатеца, Божебор і Юрик, кожен із малиновою корогвою. Всі вони стояли на горі Високій, і кожен міг бачити своїх, помітивши шовкові малинові корогви.

Коли переддосвітні сутінки поступились ясному світанкові, військо помітило ворогів коло підніжжя гори. Вони були з білими корогвами, і їхні численні лави розтяглися на велику відстань.

Незабаром зійшло сонце, і люди з Плани, що були навколо Вітіко, стали навколішки молитися. Вітіко теж укляк і молився. Люди Ровна також стали навколішки й молилися, і люди Діта, і решта. Натомість люди ліворуч від Вітіко, з району садиби Плаки та узлісся, навколішки не стали. Лісові люди невдоволено забурчали.

Люди коло підніжжя гори, які були в такому самому вбранні, мали тих самих предків і такі самі риси обличчя, що й люди на горі, повільно підступали.

Вітіко підійшов до голови свого коня, попестив її, як пестять вірну та розумну істоту, й мовив:

— Щоб ти сьогодні був вірний.

Кінь мотнув головою, відповідаючи на пестощі.

Потім Вітіко взяв щит із сідла й приладнав його на ліву руку. Щит був білий і мав посередині темну п’ятипелюсткову квітку дикої троянди. Вітіко голосно, щоб чули й сусіди, проказав:

— Якщо правда, трояндо, що ти вже раз цвіла, то цвіти знову.

Потім Вітіко сів верхи на коня, заїхав поміж своїх людей, дістав меч і стояв.

Тепер уперед виступив Сміл зі своїми обома синами і почтом вершників. Він був у гарному зеленому оксамитовому вборі, мав лискучу кольчугу, самоцвіти на піхвах меча і один камінчик на білій пір’їні свого шолома. Його чорний кінь був накритий яскраво-червоною попоною. Сини теж були в зеленому вбранні, але світлішому, мали лискучі кольчуги і буланих коней, як колись у Чинові.

Сміл під’їхав верхи до лісових людей, дістав меча й вигукнув:

— Слава Господу Богу, я вітаю вас, люди і браття, ми будемо вірно допомагати один одному, і нам усім допоможе Бог!

Потім Сміл приготувався віддавати накази. Лави ворогів підступили тепер так близько, що вже можна було бачити одяг і навіть розрізняти поміж ним