Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Мене попередили, що академіком мені не бути, і повернули назад мою промову, але тим справа не закінчилася. Від мене зажадали нового варіанту. Я відповів, що дорожу написаним, і переробляти промову відмовився. Незнайомі мені особи, сповнені чарівності, великодушності й відваги, клопотали за мене. Пані Ліндсей, яка колись привезла мене у своїй кареті з Кале до Парижа, переговорила з пані Ге; та звернулася до пані Реньо де Сен-Жан-д’Анжелі; їм вдалося дійти до герцога де Ровіґо і благати його поводитися зі мною поблажливо. Прекрасні жінки того часу протегували нещасним перед можновладцями.
Хвилювання не стихли і в 1812 році, коли вибухнув скандал з преміями за десятиріччя. Бонапарт, що ненавидів мене, запитав однак Академію, чому в списку нагороджених немає «Генія християнства». Академіки пояснили; багато моїх колег дали про мій твір вельми недоброзичливі відгуки. Я міг би сказати їм те, що один грецький поет сказав птахові: «Дочко Аттики, вигодувана медом, ти, що співаєш так чудово, накидаєшся на цикаду, таку ж гарну співунку, і несеш її на поживу своїм пташенятам. Ви обидві крилаті, обидві мешкаєте в тутешніх краях, обидві славите прихід весни, чому ж ти не відпустиш її на волю? Несправедливо, щоб співунка загинула в дзьобі своєї сестри».
9Премії за десятиріччя. – «Досвід про революції». – «Натчези»
Дивна річ: у ставленні до мене Бонапарта злість постійно чергувалася з благоволінням; тільки що він погрожував мені – і раптом дивується, чому Інститут не нагородив мене. Навіть більше, він заявляє Фонтану, що, коли Інститут не вважає мене гідним посісти місце серед претендентів, він сам нагородить мене, призначивши головним керуючим усіма бібліотеками Франції, з платнею, що дорівнює платні посла в одній з великих держав. Бонапарт усе ще не полишив думки використати мене в справах дипломатичних: з причини, відомої лише йому, він хотів, щоб я, як і раніше, був приписаний до міністерства закордонних справ. І все ж, незважаючи на такі щедрі обіцянки імператора, дуже скоро префект його поліції запропонував мені покинути Париж, і я поїхав працювати далі над своїми «Записками» у Дьєпп.
Бонапарт спускається до ролі школяра-задираки; він відкопує «Досвід про революції» і з насолодою стежить за перепалкою, яку викликає моя книга. Якийсь пан Дамаз де Ремон заступився за мене: я попрямував на вулицю Вівьєн подякувати йому. На каміні серед дрібничок стояв череп; через якийсь час цього чарівного хлопця було вбито на дуелі, і він перейшов у світ інший, куди, здавалося, кликала його ця зловісна фізіономія. Тоді стрілялися постійно: один з поліцейських донощиків, яким було доручено схопити Жоржа, дістав од нього кулю в лоба.
Щоб покласти край зловмисним нападкам мого могутнього супротивника, я звернувся до пана Поммереля – я вже розповідав про нього, коли описував свій перший приїзд до Парижа; він став головним управителем друкарнями і книжковими крамницями; я попросив у нього дозволу перевидати «Досвід» повністю. Моє листування з паном Поммерелем можна прочитати в передмові до «Досвіду про революції» у виданні 1826 року, в другому томі повного зібрання моїх творів. Уряд імперії мав усі підстави заборонити мені перевидавати «Досвід» повністю: книга ця не з тих, що подобаються за правління деспота й узурпатора; у ній дуже багато мовиться про свободу і про законну монархію. Поліція прикидалася неупередженою, дозволяючи друкувати деякі статті на мій захист, але, немов на посміх, забороняла мені зробити одну-єдину річ, здатну мене виправдати. Коли на престол повернувся Людовік XVIII, вороги мої знову згадали про «Досвід»; якщо за Імперії в цій книзі шукали докази моєї політичної неблагонадійності, то за Реставрації сподівалися з її допомогою викрити мене в неблагонадійності релігійній. У примітках до останнього видання «Досвіду про революції» я так докладно покаявся в усіх своїх помилках, що нині мені вже нема в чому дорікнути. Справа за нащадками: вони віддадуть належне і книзі і коментарю, якщо, звичайно, подібна старовизна ще їх цікавитиме. Смію сподіватися, оцінять «Досвід» так само, як оцінив його укритий сивиною автор, – адже з віком ми наближаємося до майбутнього і робимося справедливими, як воно. Книга і примітки показують, яким я був на початку мого шляху і яким став у його кінці.
До того ж це твір, який я проаналізував якнайретельніше, є компендіумом мого існування як поета, мораліста і майбутнього політичного діяча. Запал мій безмірний, сміливість переконань безмежна. Не можна не визнати, що на всіх своїх різноманітних теренах я ніколи не керувався забобонами, ніколи не довірявся сліпо ніякій партії, ніколи не діяв з користі і завжди учиняв на свій розсуд.
У «Досвіді» я виявляю цілковиту незалежність релігійних і політичних переконань; я досліджую все без винятку; будучи республіканцем, я служу монархії; будучи філософом, шаную релігію. Це не суперечності, але неминучі наслідки хисткості людських теорій і міцності досвіду. Розум мій, з природи не схильний вірити нікому, включаючи мене самого, з природи повен зневаги до всього, до розкоші і вбогості, підданих і королів, усе ж таки інстинктивно дослухався до голосу розуму, що наказував поважати те, що всі шанують як прекрасне: релігію, справедливість, людяність, рівність, свободу, славу. Те, чого нинішня молодь чекає від майбутнього, що здається їй характерними рисами прийдешнього суспільства, побудованого зовсім не за тими законами, за якими засноване занепале суспільство, все це ясно передбачено в «Досвіді». Я на тридцять років випередив нинішніх пророків невідомого світу. Вчинки мої належали минулому, думки – майбутньому; перші були продиктовані почуттям обов’язку, останні – голосом природи.
У «Досвіді» немає проповіді безбожництва; це книга сумніву і скорботи. Я вже говорив про це [56].
Втім, я зобов’язаний був показати мої помилки небезпечнішими, ніж вони були насправді, і спокутати навіжені ідеї, розкидані в моїх творах, ідеями добромисними. Боюся, що на початку свого творчого шляху я нашкодив молоді; я винен перед нею і мушу принаймні тепер дати їй інші уроки. Хай вона знає, що сум’яття душі можна
