Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

років, що відокремлюють одну подію від іншої, ворог, бувало, загрожував нашій столиці, але всередину йому вдавалося пройти, лише якщо його кликали туди наші власні війська. Нормани обложили місто паризіїв; паризії спустили на них своїх яструбів; Ед, дитя Парижа і майбутній король, rex futurus, як називає його Аббон, змусив північних піратів утікати; у 1814 році парижани спустили своїх орлів: союзники увійшли до Лувру.

Бонапарт віроломно напав на свого захопленого прихильника Олександра, що на колінах благав його про мир; Бонапарт наказав розграбувати Москву; він змусив росіян спалити її; Бонапарт зруйнував Берлін, принизив прусського короля й образив королеву: якої ж помсти нам треба було чекати? Скоро дізнаєтесь.

У Флориді я бачив залишки невідомих споруд, зруйнованих колись завойовниками, від яких не лишилося й сліду, і був готовий до того, що незабаром на моїх очах орди кавказців отаборяться у дворі Лувру. Коли я думаю про ці події, які, кажучи словами Монтеня, є «поганим доказом нашої цінності і наших здібностей», язик мій прилипає до піднебіння: Adhaeret lingua mea faucibus meis [58].

Союзні війська увійшли до Парижа 31 березня 1814 року, опівдні, усього через десять днів після роковин смерті герцога Енгієнського, розстріляного 21 березня 1804 року. Чи варто було чинити таке пам’ятне лиходійство ради царства, якому було відміряно такий недовгий час? Російський імператор і прусський король очолювали свої війська. Я бачив, як вони проїхали бульварами. Приголомшений і роздавлений, немов мене позбавили імені француза і замінили його номером сибірського каторжника, я відчував, як разом з відчаєм визріває в моїй душі гнів проти людини, яка в гонитві за славою довела нас до такої ганьби.

Втім, історія не знає нічого подібного до цього першого вторгнення чужоземців у Париж: всюди панували порядок, спокій і поміркованість; двері крамниць невдовзі відчинилися; російські гвардійці шести футів зросту простували вулицями в оточенні паризьких шибеників, які передражнювали чужоземців, немов маріонетки або маски на карнавалі. Переможців можна було прийняти за переможених: боячись власних успіхів, вони трималися так, ніби просили вибачення. Центр Парижа, за винятком особняків, відведених чужоземним королям і принцам, займала сама лише національна гвардія. 31 березня 1814 року незліченні війська супротивника оволоділи Францією; Бурбони повернулися на французький престол, і декілька місяців по тому ті ж самі війська, не зробивши жодного пострілу, не проливши жодної краплі крові, перетнули наш кордон у зворотному напрямі. Стародавні межі Франції розсуваються, до її володінь переходять частина антверпенських суден і вміст тамтешніх складів; дістають дозвіл повернутися на батьківщину триста тисяч французів, що знемагали у ворожому полоні. Після двадцяти п’яти років, проведених у битвах, гуркіт гармат раптом стихає по всій Європі; Олександр покидає Францію, залишивши нам шедеври мистецтв і свободу, увічнену в Хартії, свободу, якою ми завдячуємо його освіченому впливу. Володар, могутній удвічі, самодержець силою меча і силою релігії, він один з усіх європейських монархів зрозумів, що Франція досягла того рівня цивілізації, за якого країні потрібна вільна конституція.

Охоплені цілком природною неприязню до чужоземців, ми не робили відмінностей між вторгненнями 1814 і 1815 років, хоча вони зовсім ні в чому не схожі.

Олександр вважав себе не більше ніж знаряддям Провидіння і був схильний применшувати свою роль. Коли пані де Сталь, бажаючи полестити йому, сказала, що підданці його, живучи під владою такого монарха, щасливі, навіть не маючи конституції, Олександр, як відомо, відповів: «Я всього лише щаслива випадковість».

Якийсь юнак, що здибався Олександрові на вулицях Парижа, висловив йому своє захоплення тією люб’язністю, з якою імператор вислуховує геть зовсім невідомих громадян; Олександр відповів: «Хіба не в цьому покликання монархів?» Він відмовився оселитися в палаці Тюїльрі, бо пам’ятав, як охоче займав Бонапарт палаци Відня, Берліна і Москви.

Поглянувши на статую Наполеона, що вінчає колону на Вандомській площі, він промовив: «Якби я забрався так високо, у мене б, мабуть, закрутилася голова».

Коли він оглядав Тюїльрійський палац, йому показали залу Миру. «Яка потреба була в ній Бонапарту?» – запитав він зі сміхом.

У день в’їзду до Парижа Людовіка XVIII Олександр дивився на процесію з вікна, як простий смертний, намагаючись залишитися непоміченим.

Іноді він виявляв манери не тільки вишукані, а й чутливі. Під час відвідин лікарні для божевільних він запитав в одної з доглядальниць, чи багато тут «страждальниць, що втратили розум від кохання». «Досі, – відповіла жінка, – було багато, але боюся, що після появи в Парижі Вашої Величності кількість їх дуже зросте».

Один з прибічників Наполеона сказав царю: «Ми вже давно чекали і палко бажали прибуття Вашої Величності». – «Я радий був би прибути раніше, – відповів Олександр, – мене затримала відвага французів». Відомо напевно, що, переходячи через Рейн, він шкодував про залишене ним мирне життя в колі родини.

У Будинку інвалідів він зустрів покалічених солдатів – тих самих, що розбили його армію під Аустерліцом; вони похмуро мовчали, лише стукіт дерев’янок, що замінювали їм ноги, лунав пустельними дворами й оголеним храмом; зворушений цим голосом відваги, Олександр наказав прислати в подарунок інвалідам з десяток російських гармат.

Йому запропонували змінити назву Аустерліцького мосту. «Ні, – відповів він, – досить того, що я пройшов по цьому мосту разом з моєю армією».

Олександр був спокійний і засмучений; він прогулювався Парижем верхи або пішки, запросто, без почту. З виглядом людини, здивованої власним тріумфом, він обводив юрбу поглядом мало не розчуленим, ніби визнаючи її перевагу: можна було подумати, що перед нами варвар, знічений, немов римлянин серед афінян. Можливо, проте, він згадував у ці хвилини, що ці французи перед ним побували в його спаленій столиці, а нині його солдати в свою чергу оволоділи Парижем, де ще можна було б розшукати згаслі смолоскипи з тих, що знищили, але звільнили Москву. Як, мабуть, уразила його благочестивий розум ця мінливість долі, ця спільність лих, що спіткали царів і народи.

14
Бонапарт у Фонтенбло. – Регентська рада в Блуа

Що ж робив тим часом полководець, який виграв Бородінську битву? Дізнавшись про рішення Олександра, він наказав майору артилерії Маяру де Лескуру підірвати Гренельський пороховий погріб: Ростопчин підпалив Москву, проте спершу він дочекався, щоб мешканці столиці покинули її. Наполеон повернувся у Фонтенбло, а потім рушив у Віллежюїф; звідти він оглянув Париж, що його охороняли чужоземні солдати; завойовникові згадалися дні, коли його гренадери несли варту на підступах до Берліна, Москви та Відня.

Події тьмяніють перед іншими подіями, що приходять їм на зміну: якою жалюгідною