Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Якби мій попередник міг почути мої слова, які нині втішають лише його тінь, данина поваги, яку я віддав його братові, розчулила б його серце, великодушне зроду; ця великодушність і викликала в нього пристрасть до нововведень безперечно спокусливих, бо вони обіцяли нам усім можливість стати новими Фабриціями. Але надії не справдились, і незабаром характер пана Шеньє зробився жорстоким, талант його спотворився. Хіба, промінявши поетичну самотність на політичні чвари, міг він віддаватися почуттям, що становлять красу життя? Який щасливий був би він, якби ніколи не бачив іншого неба, окрім неба Греції, під яким народився! ніколи не споглядав інших руїн, окрім руїн Спарти й Афін! Можливо, ми зустрілися б з ним у прекрасній вітчизні його матері і присяглися у вічній дружбі на берегах Пермесса, а коли вже йому судилося повернутися на батьківщину його батька, чому не пішов він за мною в пустелю, куди закинули мене наші бурі? Тиша лісів заспокоїла б його збентежену душу, а хатини дикунів, можливо, примирили б її з королівськими палацами. Марні мрії! Пан Шеньє залишився у владі наших тривог і страждань. Уражений у квітучому віці смертельною хворобою, він повільно хилився до могили на ваших очах, панове, і покинув вас назавжди… Мені нічого не відомо про його останні хвилини.

Щодо смут і тривог, вони були відомі всім нам: ніхто не сховається від поглядів історії. Хто може похвастати бездоганною репутацією в храмі безумства, де нікому не дозволено сповна володіти власним розумом? Будемо ж поблажливі до ближніх, пробачимо те, чого не можемо схвалити. Така слабкість людська, що таланту, генію, а часом і доброчесності трапляється знехтувати велінням обов’язку. Пан Шеньє обожнював свободу; хто може поставити йому це за провину? Навіть лицарі, якби вони повстали нині з могил, шанували б закони нашої освіченої доби. Тоді на наших очах постав би славний союз честі і свободи – так за царювання Валеа чудові готичні зубці вінчали будівлі, збудовані за грецькими зразками. Хіба свобода – не найбільше з благ і не найперша потреба людини? Вона запалює геній, прославляє серце, вона необхідна другові муз, як повітря. Красні мистецтва можуть терпіти деякий примус, бо говорять особливою мовою, не зрозумілою юрбі, але словесність, що висловлюється мовою спільною, у неволі хиріє й умирає. Як накреслити сторінки, гідні нащадків, якщо шляхетні почуття, величні і глибокі думки перебувають під забороною? Свобода споконвіку в такій дружбі з науками і словесністю, що, коли народи проганяють її, знаходить захист у письменників і вчених; саме ми, панове, зобов’язані написати її історію, відомстити її ворогам і заповідати прийдешнім вікам любов до неї. Аби не бути зрозумілим неправильно, наголошу, що я веду мову лише про свободу, народжену порядком і яка народжує закони, а не про ту, що є дочкою розпусти і матір’ю рабства. Помилка творця «Карла IX» полягала не в тому, що він курив фіміам першій з цих богинь, але в тому, що він вважав, ніби надані нею права несумісні з правлінням монархічним. Для інших народів джерело незалежності – закони, а француз черпає її у своїх переконаннях. Для нього свобода – не так принцип, як почуття, він громадянин за покликом душі й підданець з доброї волі. Якби задумався про це письменник, якого ви оплакуєте, любов його не забула б про відмінності між свободою творчою і свободою руйнівною.

Панове, я виконав обов’язок, продиктований мені академічними традиціями. Наближаючись до кінця своєї промови, я із сумом думаю про те, що незадовго до смерті пан Шеньє готувався опублікувати висновок про мої праці, а нині я виступаю суддею свого судді. Говорю це з усією щирістю: мені миліше жити в спокійній самотині, підставляючи груди стрілам супротивника, ніж нагадувати своєю появою в цих стінах про швидкоплинність людського життя і підступність смерті, яка руйнує всі наші плани й надії, викрадає нас негадано й іноді вкладає наше ім’я в уста людей, чиї почуття і переконання абсолютно протилежні нашим. Ця трибуна – свого роду поле бою, на якому таланти з’являються, щоб зблиснути й померти. Скільки геніїв бачила вона за своє життя! Корнель, Расін, Буало, Лабрюєр, Боссюе, Фенелон, Вольтер, Бюффон, Монтеск’є… Кого, панове, не охопив би страх від думки, що він має стати ланкою цього славного ланцюга? Тягар безсмертних імен тисне на мене, але якщо мені бракує таланту, щоб по праву вважатися законним спадкоємцем, моїми вірчими грамотами, сподіваюся, стануть мої почуття.

Коли настане моя смертна година, оратор, якому потрібно буде виголосити промову над моєю могилою, зможе обійтися з усією суворістю з моїми творами, але йому доведеться визнати, що я палко любив батьківщину, що я зазнав би тисячу лих, тільки б з очей моїх співвітчизників не пролилося з моєї вини жодної сльозинки, що я без вагань віддав би всю кров за ці шляхетні почуття, які надають життю цінності, а смерті гідності.

Але який час вибрав я, панове, щоб говорити вам про жалобу і похорон! Хіба не оточують нас суцільні святкування? Ще недавно я, самотній мандрівець, мріяв над руїнами загиблих імперій: і ось уже нова імперія постає на моїх очах. Ще недавно я споглядав могили, де спочивають цілі нації, і ось уже погляд мій падає на колиску, що приховує в собі майбутнє світу. Звідусіль линуть вітальні вигуки солдатів. Цезар сходить на Капітолій, народи захоплюються чудесами: поставленими пам’ятниками, розквітлими містами, просторами батьківщини, омиваної нині далеким морем, яке краяли кораблі Сципіона й іншим, ще дальшим, якого не довелося побачити Германіку.

Що робити мирним вихованцям муз, поки тріумфатор рухається вперед в оточенні своїх легіонів? Йти попереду його колісниці, щоб змішати маслинову гілку миру з пальмовими гілками перемоги, щоб показати переможцю священне воїнство, щоб уплести в розповіді про військові подвиги зворушливі слова, подібні до тих, що змусили Емілія Павла оплакувати нещастя Персея.

А ви, спадкоємице Цезарів, вийдіть з палацу з дитям-сином на руках, і хай милосердя у вас сприяє величі, хай царствена ніжність королеви і матері нагадує переможцям про співчуття і заглушає гуркіт гармат».

У поверненому мені рукописі весь початок промови, присвячений переконанням Мільтона, був викреслений рукою Бонапарта. На тих рядках, у яких я протестував проти насильницького відокремлення літератури від політики, також виднілося олівцеве тавро. Похвали абатові Делілю, що нагадували про еміграцію, про вірність поета багатостраждальному королівському роду і знедоленим побратимам у вигнанні, були взяті у дужки; біля похвали панові де Фонтану було поставлено хрестик. Майже все, що я сказав про пана Шеньє, про його