Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
У другу мандрівку Іван вирушив сам, бо ніхто не вірив йому, що ті ритвини на бубниських скелях, які змалював і академіку Погодіну для розшифрування переслав, — то знаки далеких предків або ж космічне письмо самого Творця, дароване слов'янам достоту так, як у день П'ятидесятниці зіслано Господом на апостолів знання мов тих народів, до яких згодом пішли учні Христові проповідувати його вчення.
За ним ішли невідступні примари, і в якусь мить спало Іванові на думку, що то єдині істоти, які змогли б засвідчити народження рунічного письма, бо ж існували вони завжди, втілюючи в собі первісну природу — ту вічну силу, яка безнастанно прагнула передавати свій досвід прийдешнім нащадкам у переказах, повір'ях, піснях, колядках, а теж — у письмових знаках.
Яків і Маркіян кепкували з Івана, називаючи його ідею–фікс фантасмагорією, чей ніяких графічних знаків вони не знаходили ні в Уричі, ні в Розгірчі, ані в Бубнищах; як ви могли їх не помітити, адже я знайшов і скопіював, а потім Погодіну й Шафарику вислав, і вони вельми зацікавилися моїм відкриттям, та невже ті таємничі письмена дано бачити лише мені одному і ще цим свідкам їхнього творення, які йдуть за мною юрбою, повилазивши з чортополоху, кропиви, будяччя, з тернових ватрищ, на яких несвідомі своїх вчинків бузувіри спалювали живих людей, чарівницями та упирями прозваними; а з тихих заводей виходили вродливі русалки, а теж старезні відьми з обвислими грудьми, які хапають задивлених на русальні танці парубків; із земних нір повилазили щезники, що бережуть підземні скарби, анциболоти, головаті злидні; з нив вибігли польовики, від чиїх танців хліба вилягають; з усього світу зліталися злі й добрі сили: потворні тролі із скандинавської Гіпербореї, крилаті наддунайські віли, багатоликі тибетські самвари, кавказькі деви–людоїди, благородні апеннінські фації — а серед цього потороччя йшли добрі волхви, які Месію бачили й найскритніші космічні таємниці знають; волхви з Богом Божою мовою розмовляють, і я хочу підслухати, бо тільки в їх речах зміг би знайти ключ до наскельного тайнопису.
Друга Іванова мандрівка пролягала через Пороги, Яблуницю, Жураки; примари йшли за ним, як завше, і він чуйним вухом вловлював розмови волхвів з Богом, а злі деви осідлували необачних подорожніх і в'юнкими, мов ремені, ногами обплутували їх і до смерті заганяли, а чорти з відьмами танцювали в курявах, і треба лише сокиру мати, аби вкинути її у вихор, і він зразу вщухне; та хай собі і лиходіють і танцюють, і оборотники яструбами та совами нехай літають — у такий спосіб живе природа й дає собі раду без людської помочі, а Йванові тільки б таємницю Божу розгадати…
Та дзуськи: в Жураках, де Манявка впадає в Солотвинську Бистрицю, два жандарми у високих чаках хапають його під руки, бо ж він волоцюга, а ще, мабуть, і бунтар — адже ходить селами, з людьми здибується і напевне до непослушенства нашіптує… Е, та він ще й записує — що ж це за такі приказки та співаночки, як дізнатися, що в них приховано; жандарми теж, як і мандрівник, прагнуть розгадати потрібний їм тайнопис…
Хмари клубочилися позаду, й примари вид утратили, немов ті душі, що вальпургієвої ночі безликими виходять на світ із тартарів; може, то тіні середньовічних лицарів, княжих дружинників, бояр, дворян, страчених опришків, смердів, а чи оріян, які вирізьбили на печерних скелях руни, і той градовий шемріт у хмарах — то їхня мова, і треба пильно дослухатися до слів, якими вони колись розмовляли і в таємничих чертах і резах їх вирізьблювали; о, то не фантасмагорія, дорогі мої приятелі, то загадка, яку повинен розгадати я й нечуваним відкриттям прославити своє ім'я і руський нарід навіки!
Іван оглянувся: привиди губилися в грозовій темені, були безликі й німі; блискавки, роздираючи хмари, тлумили їх, у темряву вганяли, та враз на низьке чорне небо з–поміж двох блискавок вихопилася на гнідому коні зеленокоса літавиця, а чи віла наддунайська, пітьму на мить дивною вродою осяявши, вона пролетіла понад землею і зникла в помаранчевому меві над обрієм, ще не зайнятим тучею; в Івана скрутилося серце, що не запам'ятав образу літавиці, проте здалось йому, що то було Юлине обличчя; чому воно в цю мить між блискавок з'явилося, що хотіла повісти кохана: застерегти, щоб не йшов далі, бо там чекає на тебе смерть побратима, і як зобачиш її, то вмить закінчиться твоє дотеперішнє життя, інше настане, і ти розпочинатимеш нову мандрівку — сам–самісінький, бо приятеля, який був твоєю душею, більше коло тебе не буде; вернися, збережи ілюзію присутності друга, не дивися смерті у вічі!
Не завертай мене, літавице, з дороги, якої виминути не можу і права не маю, бо там, куди йду, зупиниться й час мого народу, і я повинен погнати і час і народ поперед себе, як той пастух, що займає вівці повесні на полонину; а чи зумію вчинити це сам — я ж був уже без друга на дорозі в Жураках, над устям Манявки в Бистрицю, і не дійшов до краю, не зумів… З натовпу примар вийшли такі реальні, знайомі й звичні австрійські жандарми, наділи на мої руки бранзолети й повели, волоцюгу й бунтівника, до Станіславова на допит. І тут мене здолав новий, інший страх: давніший, вижницький, був спричинений насильством не наді мною, і біля мене стояв тоді Маркіян, твердю якого я був захищений, а тут опинився під наругою сам, мене розтоптували хамство й сваволя невігласів і циніків, мої записи, які я цінував понад усе, бо в них жила загадка світу, розшарпано, подерто, а мене висміяно; потім мене погнали, мов злочинця, етапом — з жандармських рук у жандармські руки — через Богородчани, Саджавку, Розсільну, Лукавицю, а з Погара стало видно Лімницю і мій Ясень, і я найбільше боявся, щоб знайомі селяни не уздріли мого приниження, а вони бачили й дивувалися, що ученого поповича привели в село, мов злодія, і вже дали знати отцеві Миколаю, щоб той зітлів зі встиду; на порозі стояла мати, вдивлялася в бік Погара, вона впізнала сина між двома озброєними опричниками, а в нього черевики розбиті й пальці на ногах покривавлені,
