Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Все це сталося дуже швидко, без слів, зовсім несподівано й могло означати різне, — і чого Анрі не зробив, коли стояв сам на сам проти Гіза, те він зробив тепер: вихопив кинджал. Та д'Ельбеф сказав із юнацьким запалом:

— Коли ви не хочете вважати мене другом, ваша величносте, ось мої груди. — І оголив їх.

Анрі нахилився до нього, але в темряві не міг його розгледіти. А втім, і щойно на світлі він не розпізнав, чи це друг. Тому він і далі поводився з великою осторогою.

— Ідіть попереду! Я хочу до Лувру. І не звертайте з дороги!

Коли вони дістались до Лувру, брама на мосту хоч була й відчинена, але не досить широко, і її не можна було ні розчинити до кінця, ні зачинити, бо одні пхалися нею назовні, а другі затискали їх між ворітницями. Ту боротьбу супроводив дикий рев. На перекривлених обличчях мигтіло світло поодиноких смолоскипів. Анрі бачив клинцюваті борідки й витерті шкіряні колети: його люди рвалися за браму. Це були ті, що не бенкетували за королівським столом, найбідніші дворяни та прості люди, і вони не піддалися спокусам цього двору; може, вони потрусили кишені декому з жителів цього міста, а може, й убили декого з них, однак не хотіли, щоб тепер їх самих повбивали. Для них усе було просте. Вони лаялися й бились, бо варта Лувру не випускала їх.

Їхній король гукнув до них. Вони почули, і колотнеча враз затихла. Хтось голосно сказав:

— Убивають, ваша величносте! Їдьмо з нами!

Анрі озирнувся: його супутник д'Ельбеф був ще біля нього.

— Зробіть так, як хочуть ваші люди, — відповів він на запитливий погляд.

За брамою хтось наказав:

— Там отой король Наваррський, давайте його сюди!

— Пропустіть! — звернувся Анрі до своїх. Але вони міцно тримали його:

— Ми не поїдемо без тебе, noust Henric! У нас коні в стайнях, і з тобою ми проб'ємось, а потім повернемось у тисячу разів сильніші.

Вони обступили Анрі й, забувши про шанобу, настирливо хапали за руки й за одежу — і таки були б потягли його геть у своєму потоці, керовані стихійним інстинктом: за нього вони чіплялись, як удома чіплялись за котрий-небудь пагорб із виноградниками, що прикривав їх і що його вони, поки живі, не віддали б і найдужчому ворогові.

Якби тільки Анрі сам захотів! Але він натомість зажадав: «Дайте мені поговорити з капітаном!» — бо побачив, хто командує вартою на мосту. Капітан де Нансей тим часом звелів широко розчинити браму: нехай собі гугеноти втікають хоч і всі, його цікавив тільки їхній король. Клинцюваті борідки й колети пропихались і бігли повз уже нечисленну купку, що обступила Анрі. Стіна з тіл довкола нього розпадалась і тоншала. Хтось із тих, що були ще біля нього, прошепотів:

— Остання хвилина!

Несміливий голос друга, що наспів якраз у останню хвилину, одначе вже запізно для того, щоб мати ще право на рішучі дії. І все ж він ухопив Анрі, потяг його геть від брами, примусив боротися за кожний крок до неї. Вони борюкалися, забувши про все, аж поки їх розчепили; понабивали один одному синців, порвали одяг.

Капітанів голос закричав:

— Що це ви, д'Ельбефе! Короля Наваррського ніхто не збирається вбивати. Його з належною пошаною проведуть до замку.

Анрі, що вже отямився, не побачив коло себе жодного зі своїх людей, а капітан де Нансей, із яким він опинився віч-на-віч, заговорив украй нахабно:

— Величносте, ще як ви прибули, я мав честь запевнити вас: чим більше гугенотів у Луврі, тим краще. На жаль, тільки що декотрі з них ушилися. Та ви, слава святому Варфоломієві, ще в наших руках.

Анрі, по-юнацькому меткий, уліпив йому ляпаса й рушив далі. Він устиг ще побачити отетеріле де Нансеєве обличчя. Та коли вартові зі зброєю в руках кинулись за ним, капітан гукнув: «Стійте!» Де Нансей спочатку скрипнув зубами, а тоді прохрипів:

— Зоставимо на потім.

У палаці лунала тучна музика до танцю, вікна стояли навстіж, у м'якому світлі ряди постатей то сходилися, то розходились. Анрі стояв унизу й шукав поглядом Марго: вже час було її знайти. Усе нові й нові несподіванки затримували його, не пускали до неї, а вона теж не показувалась і не давала звістки про себе. Він дивився з темряви вгору, в невідоме, і серце його калатало. «В жовтому м'якому світлі, під лагідний дзюркіт музики вона тепер, напевне, виконує свої найвишуканіші, найграційніші рухи, її ноги й руки ніби пурхають, вона всміхається, як образ довершеної вроди. Але ми не довершені й не вишукані, Марго, коли ми голі». Він ухопився обома руками за колюче пагіння троянд, що спиналось угору, до відчиненого вікна. Уколи були йому приємні: «Адже цей біль даруєш мені ти!» Він би й подерся до вікна по трояндовій шпалері, та, на жаль, із нижнього приміщення вивалило кілька підпилих лобуряк, швейцарців, що хотіли облегшитись надворі, і то неодмінно на троянди й на закоханого. Той чкурнув у двері, а швейцарці під вікном, справляючи свою потребу, реготали, аж ревли.

Анрі попав до вартівні; її нерівно освітлювало кілька смолоскипів, і в ній не було нікого, крім чотирьох кам'яних статуй, які підпирали щось ніби трибуну. В сусіднє приміщення вело три сходинки. Анрі, спотикаючись, зійшов ними вниз. Високе склепіння, про танці нагорі нагадує тільки ледь чутне ридання скрипки, ніякого світла нема.

— Агов! Є хто тут?

— Авжеж є,— озвалися зразу двоє, і Анрі, пильний і насторожений, упізнав голоси і розгледів на чорному тлі рухи білястих постатей.

— А, д'Анжу й Гіз! — гукнув він їм назустріч. — Найбуйніші гості