Останній спадок - Андрій Новік

У цьому архіві Мелані знайшла два стиснуті фото. На одному з них, зробленому в переддень теракту й, вочевидь, із сусіднього будинку, двоє чоловіків у чорних смокінгах і темних сонцезахисних окулярах про щось жваво спілкувалися в невеликій кімнаті з чотирма озброєними на вигляд арабами. На іншому фото знову лежали розкладеними дві течки, у яких містилися досьє зі штампами «Ізраéлю».

Мліючи від нерозуміння, Мелані Маєрс відкинулась у кріслі, думаючи про щойно побачене. А потім почала переглядати далі…

Вибухи біля посольств США в Дар-Ес-Салам[92] і Найробі[93] 7 серпня 1998 року. В архіві до цього теракту жінка знайшла компромативні медіафайли із зображеннями звинуваченого в ньому Ахмеда Халфані Гайлані та трьох чоловіків (у їхніх досьє стояли штампи «Ізраéлю») у якомусь приміщенні, схожому на камеру допитів ФБР.

Убивство двадцяти двох іракських військових та учасників народного повстання на сході Ель-Фаллуджі[94]; попри те, що відповідальність за цей злочин узяла на себе «Ісламська держава», до нього також були причетні агенти «Ізраéлю».

Вибух під час Бостонського марафону 15 квітня 2013 року та фото вербування Тамерлана й Джохара Царнаєвих чоловіками, досьє яких прикрашали штампи організації, до якої належить і Мелані Маєрс.

Того вечора жінка вивчила кожен із дванадцяти надісланих архівів. За десять хвилин по тому, як Мелані згорнула останній файл, на її електронну пошту надійшло ще одне анонімне повідомлення. Цього разу з проханням про зустріч. Незнайомець відрекомендувався колегою по цеху, людиною, яка не менше постраждала від незаконних оборудок «Ізраéлю». Цим анонімом згодом виявився Вінченцо Аллеґро, виконавець з Італії. Чоловік просив про зустріч на своїй батьківщині, принагідно пояснюючи ошелешеній жінці сутність повідомлень: Білл Гендерсон очолював силу, що справді протистояла терористичній діяльності ледь не по всьому світу, але для фінансування такого гегемона потребував показової результативності. Так, як і НАСА, що задля фінансування високовартісних проектів поширювала неправдиву інформацію про знахідки в космосі чи на Землі, Гендерсон маніпулював штучними терактами. Аби боротися із супротивником, потрібно його мати. Звісно, злочинні напади здебільшого були справжніми («Ізраéль» справді рятував безліч життів не тільки на території США, а й за її межами), та було не зайвим іноді нагадувати людям ті жахи, які несуть психічно неврівноважені злочинці, особи з маніакально нездоровими релігійними нахилами. Ніхто не скориться, якщо не показати силу, бо силою, якої нікому не видно, нікого й не переконати. Гендерсон мав одну з найбільших у світі сил і підтримку найпотужнішої держави, тому не соромився користуватися нею на повну. І, за словами Аллеґро, грядущі події в Україні повинні були стати чи не ключовими щодо поширення впливу на Східну Європу. Навіть ціною примусових терористичних актів.

Мелані скопіювала файли на USB-накопичувач і знищила всі сліди контактів з анонімом. І щойно, підібгавши хвоста й прилаштувавши доньку у двоюрідної тітки Донни в Берліні, вона втекла з Вашинґтона, Гендерсон відкрив на неї офіційне полювання. Після прослуховування Війта він організував захоплення посередника Мстислава з добрячою купою документів і доказів революційних виступів опісля віднайдення міфічного меча Арея. Рятуючись, Мелані домовилася з Вінченцо Аллеґро, що вони зазнімуть на відео спектакль із її убивством і надішлють той до головного офісу. Так само вона вирішила вчинити й з отцем Джованні Тотті, який після імітації його вбивства переїхав до Сербії переховуватись у кузини Беатриси.

Незнайомець з Італії, чорнявий, по-голлівудськи гарний чоловік, виявився навдивовижу ерудованим і поінформованим про роботу «Ізраéлю» мало не до найменшої деталі. Упродовж багатьох років він підтримував із падре Баттістою Піреллі взаємини, дуже близькі до стосунків батька й сина: у дитинстві падре наставляв Вінченцо на шлях смиренного християнина (це, утім, мало допомогло розхристаній душі юного розбишаки). Тож коли отець Піреллі відчув загрозу від неоязичницьких представників «Родового відродження» у Римі, він одразу забив на сполох і звернувся по допомогу до Вінченцо.

Одразу відкритися українцям Вінченцо Аллеґро вважав украй необачним. Тому чоловік хотів промацати ґрунт, аби з’ясувати, чи можна довіряти своїм новим союзникам. Спершу Аллеґро розповів Бажанові про те, що не зміг убити безневинну людину — отця Тотті. Українці сприйняли інформацію так, як він і планував: їхня довіра зросла, а з появою Мелані Маєрс зміцніла.

Щосекунди ризикуючи бути викритим, Вінченцо майстерно маневрував на двох фронтах, але Гендерсон усе ж не довіряв йому та приховував інформацію. Так, бійні в селі Ілів не було заплановано заздалегідь, до такого заходу вирішили вдатися після того, як Марко Яремчук злив плани Далібора Кравця, тож «відродженцям» залишалося тільки мовчки спостерігати за влаштованим американцями кровопролиттям. Коли ж постало питання про ліквідацію Ґреґора Бойда та Ґарланда Г’юза, одних із найближчих до керівництва осіб, питання про долю італійця зависло в повітрі. Гнівна та мстива пропозиція Війта покінчити з Аллеґро спровокувала вибухову реакцію співчутливої Маєрс. Вона не вірила, що ці люди ось так легко позбудуться чоловіка, що не раз їм допоміг. Мелані просила зімітувати смерть італійця, однак Ярослав одразу заперечив, аргументуючи свою позицію ризикованим становищем із її прикриттям.

Наступного ранку колишній виконавець-аналітик перетворилася на крижану брилу. Вона збагнула кричущу необхідність ліквідації Вінченцо Аллеґро — інформатора обох сторін. Проковтнувши огиду до самої себе, Мелані погодилася. Щоправда, на її відповідь ніхто й не чекав, тож вона радше знайшла виправдання для самої себе. Минулого вечора було проведено скоординований штурм сховку Ґреґора Бойда та винайнятої квартирки на околиці Львова, де мирно відпочивав Вінченцо Аллеґро. Той не встиг зрозуміти, що відбувається, як дві кулі пробили йому черепну коробку. Для Гендерсона всі підозри впали на «Родове відродження», а Мелані й далі залишалася мертвою, бо ніякої інформації про пересування її та Ярослава Війта — довіреного Бажана Сотника — він роздобути не міг.

* * *

— Голодна? — удаючи стурбованого, запитав Ярослав.

Мелані терла відсиджені м’язи спини й шиї та намагалася повернутися до реальності. Уже третю ніч поспіль її мордували кошмари, у яких Вінченцо Аллеґро з перекошеним у передсмертній агонії обличчям силкувався дотягтися до неї гачкуватими пальцями. Вона глянула на українця й невпевнено кивнула.

— Там, — показав пальцем на бардачок чоловік, — мають бути круасани. Підкріпися, бо хтозна-коли перекусимо наступного разу.

Круасани, попри те, що були відверто черствими, зникли майже миттєво. Потому запала тиша. Над двома пасажирами сірого Volkswagen Golf наче висіла темна, заряджена смертоносними розрядами блискавок хмара. Мелані вражала власна холодна байдужість. Щодня, відколи вона покинула Сполучені Штати, її донедавна велике