Останній спадок - Андрій Новік

Ноги вдарили по гальмах, а руки крутнули кермо, спрямовуючи сірий Volkswagen на зустрічну смугу. Він не міг втратити Максима, на ньому трималося все. Тільки не зараз, коли пошуки куба й Чаркеса ось-ось сягнуть апогею. Світ має знати правду, тож Ярославова слабина не повинна стати цьому на заваді. Не так це все чоловік уявляв увесь останній місяць.

— Сюди, — показав Левицький пальцем на вуличку з однобічним рухом.

Авто знову перетнуло зустрічну смугу й звернуло в провулок під знаком заборони руху.

— Куди він подівся?! — пробелькотів Антон, раз по раз дивлячись на вуличку у вічко фотоапарата.

— Не сци, знайдемо.

Але хлопця ніде не було. Напівзатемнений у світлі ліхтарів провулок за двадцять метрів виводив на іншу, більшу дорогу.

— Глянь! — Левицький уже кричав, тицяючи пальцем у лобове скло.

Вискочивши на ширшу вулицю, чоловіки побачили вдалині Максима Підгірського. Одначе не самого. Двоє майже непомітних у пітьмі здоровил у чорних футболках тримали хлопця під руки, заштовхуючи на заднє сидіння припаркованого на узбіччі фургона.

— Клятий італієць… — злетіло з Ярославових вуст.

— Чого ти стоїш?! — ревнув Ігор.

— А що мені робити?

Він зупинив авто за півсотні метрів від фургона, коли той, скрипнувши колесами, рушив із місця.

— Треба… треба його витягувати звідти, — невпевнено промовив Ігор.

— Як ти це собі уявляєш?! Ті двоє скрутять нас на раз-два.

— То, може, хоч простежимо?

— Коли вони нас зафіксують, то або просто відірвуться, або відкриють вогонь. Хочеш?

Ігор Левицький мовчав, готуючись до гнівного осуду Сотника.

— Треба сповістити Бажана. Коли приїдемо, я своїми руками придушу того Аллеґро.

— До чого тут він? — кліпав очима Левицький, доки збілілий Антон ховався в кріслі заднього сидіння, мов черепаха в панцирі.

— До чого? — Цього разу Ярославів голос забринів люттю. — Зрозуміло ж, що то він дав знати своїм, де буде Максим сьогодні ввечері.

— Та він же не знав! Італієць не мав доступу до інформації, особливо про малого.

— Не думаю, що для нього це було проблемою.

— І що тепер? — озвався з-за спини до чортиків переляканий хакер.

— Вибиватимемо з нього лайно, а як виб’ємо — він виведе нас на тих блядовикрадачів.

Книга друга

Відкриття

Частина 1

1

Автошлях Н02 (Львів — Тернопіль), Україна. 15 вересня, 2015 рік

Сірий Volkswagen Golf зі швидкістю 105 км/год рухався по шосе в напрямку до Тернополя.

Кілька годин тому оперативна група взяла штурмом будинок у Малечковичах і провела там повне зачищення. Ярослав, який убіг у дім останнім, заскочив моторошну картину: тіла ліквідованих валялися на підлозі, а від їхньої крові та нагадувала абстракційну картину якогось збожеволілого художника. Попри відразу, чоловік дивився на трупи з певною гордістю: «Родове відродження» продемонструвало силу, не давши задньої перед такою потужною організацією. Тепер годилося замести за собою сліди. З останнім пострілом оперативники взялися швидкими й чіткими рухами зачищати приміщення, виймаючи кулі зі стін, підлоги, стелі та трупів і вистрілюючи набої з беркутівської зброї.

До завдань Ярослава Війта належало знайти Далібора Кравця та його сина. І не трупи в калюжах крові, а хлопченя, що на очах десятка озброєних оперативників ридало, обіймаючи закривавленого батька й затискаючи його шию пальцями, крізь які повільно цебеніла кров, вивело чоловіка з рівноваги.

— Сюди, бігом! — заволав Війт. — Він іще дихає.

Підскочили троє оперативників і, обережно відсторонивши малого, наклали на шию Кравцеві пов’язку. Ще за мить вони щезли, понісши зм’якле тіло та малого Луку до авто.

— Хто це зробив?! — ревнув Ярослав, коли заціпеніння минулося. — Хто підстрелив Кравця?!

— Не ми, — обізвався найближчий до нього чоловік із важким молотом у руках і балаклавою майже на все обличчя, — он той, що навпроти. За траєкторією кулі видається найімовірнішим, що поцілив саме він. Ми в шию не стріляємо.

Від беземоційності та холоду відповіді найманця Ярослав зніяковів. Він не був убивцею, лише заручником професійного примусу. З роками виробляється імунітет до таких справ і замість живого тіла залишається просто робоча оболонка.

У мертвому він упізнав Марка Яремчука, безперестану згадуваного в новинах від часу трагедії в Ілеві. Ярослав звелів відтягнути його надвір і покинути там до підпалу.

Потому як Ярослав Війт завершив обшук тіл беркутівців, Бойда та Г’юза, над ним навис той самий дужий чоловік у балаклаві та з молотом.

— Які з них?

Після німого кивка оперативник підійшов до тих, що за життя були двома американцями. Те, що відбувалося далі, Ярослав іще довго згадував із гіркою нудотою. Витягши з-за пояса велетенські лещата, оперативник устромив їх до рота Ґреґора Бойда й узявся видирати зуби. Зуби відривалися зі шматками м’яса, але той спокійно працював далі, достоту як м’ясник, що розробляє телячу тушу. Під огидні хлюпаючі звуки Ярослав не міг сконцентруватись і з надією, що все це триватиме недовго, заплющив очі. М’ясник акуратно поскладав усі зуби до маленького чорного мішечка та проробив аналогічні маніпуляції з тілом Ґарланда Г’юза. Покінчивши марудитися із зубами, чоловік підвівся, підвісив мішечок собі за пояс, де так само мирно теліпалися закривавлені лещата, та виконав своє останнє на той вечір завдання. Одним потужним ударом важкий молот розтрощив череп спершу одному американцеві, а потім іншому. Голова Ґреґора Бойда перетворилася на криваве місиво зі шкіри, мозку та шматків черепа, а довгий, із самої глотки язик вивалився на те місце, що колись було лівим вухом. Такого видовища Ярослав уже не витримав і відбіг у куток, аби виблювати у пакет шлунковий сік. Чоловік ось уже день нічого не мав у роті, тож кожна спазматична потуга обпікала горлянку ядучо-кислою рідиною.

За кілька хвилин до нього підійшов іще один оперативник і подав щось затиснуте в кулаці.

— Ось, — у руці виявився зім’ятий клапоть паперу, — знайшли в горішній кімнаті першого будинку. Здається, там його тримали.

Переконавшись, що це саме те, що він шукав, Ярослав звелів підпалювачам братися до роботи.

Доки автомобілі віддалялися від палаючих будівель, Ярослав намагався осягнути прочитане на брудному папірці. Глаголиця далася йому просто, і за кілька секунд він узявся раз по раз повторювати химерно поєднані букви, утім, нічого суттєвого не вигадавши. Чоловікові залишалося подумки повертатися до подій цього вечора й журитися зміні свого внутрішнього «я», тому, що Вероніка ніколи не прийме.

Ще однією необхідністю стала смерть італійського інформатора Вінченцо Аллеґро. Необхідністю, найбільш бажаною з усіх того вечора. Ще два дні тому Ярослав Війт опирався б тому, аби приректи