Останній спадок - Андрій Новік

— За допомогою насильства?

— Усе насаджується насильством. Згадай Біблію.

— Я ж бачу, що ти сам сумніваєшся в цьому.

Мелані вчулися сум’яття та невпевненість в останніх словах Ярослава. Може, спробувати навернути заблуду до світлого боку, на якому, як вона вважала, перебувала сама?

Жінка на мить згадала Сенді, свою кучеряву донечку. Хай яким би жорстоким не був світ, Мелані не хотіла, аби її дитина зростала в такому ницому моральному середовищі.

— І ти справді віриш в існування того дурнуватого меча, навколо якого зчинили такий галас?

— Чи вірю я? — Вуха ледь помітно тремтіли від судомних рухів обличчям. Мелані здалося, що чоловік ставив це запитання собі не вперше, і відповідь він радше собі нав’язував, аніж мав за самостійний, продуманий вибір. — Так. Чи впевнений у його існуванні? Ні. Але якщо існує Бог, то чому не може існувати його творіння? Меч Арея — таке саме дітище, як і ми — люди.

— От тільки наділене фантастичними можливостями, — скептично зауважила жінка.

— Не більшими за ті, які мають люди чи тварини, рослини чи Сонце. Хіба те, що просте дерево виробляє кисень, не є фантастичною можливістю? Адже без нього все живе загинуло б. А люди… Наука — найфантастичніше їхнє творіння, яке пояснює весь світ, але не саму себе. Чому ж меч, можливості якого допомогли Аттилі підкорити Європу чи Стільську стати одним із найрозвинутіших мегаполісів Європи, є предметом такого скепсису? Так, може, Чаркес не має надприродних можливостей, і сила, завдяки якій творили ті дива, була лише вірою, проте я не назвав би її менш фантастичною за вищезгадані.

— Одним із найрозвинутіших мегаполісів Європи? Ти це про що?

— Свого часу Стільсько було одним із найбільших міст Європи. Князівська фортеця, укріплене передмістя, некрополі, печерні храми — усе це на величезній, площею з двісті квадратних кілометрів, території. Населення — сорок п’ять тисяч осіб. Уяви собі, — очі Ярослава загорілися, мов дві автомобільні фари, що освічували шлях до Тернополя, — в архівах Ватикану було знайдено грекомовні записи, у яких ішлося про розташування резиденції Галицької митрополії саме в Стільську. І раптом місто стає пусткою, а люди забувають про колишню його славу так швидко, наче щось потужне за силою та енергією, те, що живило місто досі, кудись зненацька зникло. Наче це щось було силоміць забрано.

Спалах у Ярославових очах згас, і тихий смуток опанував чоловіка. Він чіплявся за майже мертве, за те, що не сприймало суспільство, засуджуючи та зневажаючи.

«Чому я мушу боротися за бажання просто мати вільне, не схоже на інших єство?»

Але Бажан Сотник волів війни й убивств, бо саме ті давали йому відчуття боротьби за ідею. Боротьби, що її не підтримувала майже половина членів «Родового відродження», яка, проте, не мала іншого бачення самореалізації, як служіння жерцеві.

Ось чому Підгірський передав дерев’яний куб Даліборові Кравцю — синові людини, що не визнавала режим Сотника. Ось чому, тримаючи в руках закривавлене тіло Далібора, Ярослав розумів, що тепер єдиним, хто спроможний розгадати захований у кубі шифр, залишається очільник відродженців.

Бажан дивився на зашифрований запис із дикою жадобою. Хапаючись, він узявся переносити його символи на окремий аркуш, обережно виводячи кожну закарлючку, кожну крапку. Його посічне за останні дні зморшками обличчя у світлі настільної лампи розпливлося в усмішці.

— Це він, — вірячи й не вірячи побаченому, Сотник, як загіпнотизований, кивав головою та всміхався сам до себе, — це квадрат Полібія.

І розповів, як Підгірський, фанат криптографії, вигадуючи дедалі більш заплутані повідомлення, аби спілкуватися з Кравцем і втаємничити те спілкування від інших членів організації, зрештою створив для цього химерний цифровий код. Підгірський і Кравець з усіх шифрів здебільшого використовували квадрат Полібія.

Ця, впроваджена ще в третьому столітті до нашої ери методика шифрування повідомлень передбачала заміну літер алфавіту на два числа, одне з яких відповідало значенню рядка, друге — стовпчика. Бажан, узявши за основу українську абетку з її 33 буквами, намалював фігуру з шести рядків і шести стовпчиків: число 36 давало змогу найбільш оптимально розбити українську абетку на квадрат.

Ярослав обійшов стіл, за яким сидів Бажан, і поглянув на другову писанину з-за його плеча. Безглуздий перелік символів тепер набував сенсу.

Глаголичні символи, розмежовані між собою крапками, перетворювалися на довгий рядок цифр.

— Бачиш нулі? — запитав Бажан, тицяючи вказівним пальцем у папір. — Це, так би мовити, поділ двозначних чисел. Розмежування. Бачиш? 54, 24, 43, 31 і так далі. Перша цифра означає стовпчик, друга — рядок квадрата Полібія.

Тут Ярослав помітив те, що залишилося поза увагою збудженого своєю знахідкою керівника: останні чотири цифри не вписувалися в систему шифрування, що могло означати хибність здогадки. Одначе шалений азарт керував зіпрілим, попри прохолодну ніч, тілом Бажана, кожним його пальцем і доторком до ручки, що виводила під двозначними числами відповідну до них букву. Вималювавши останню, Бажан підсунув папірець ближче під світло лампи й здивувався новому набору літер, не менш нерозбірливому й безглуздому за попередній.

— Це маячня! — гукнув він Ярославові, переконуючи того у своїй неврівноваженості. — Квадрат не так вибудувано. Бачиш останній рядок? Ю, я, ь — це звуки, без яких майже неможливо скласти речення, а тут їх немає. Квадрат неправильний.

Найпростіша думка проскочила в Ярославовій голові вже по всьому: Підгірський оперував методом побудови квадрата, що аналогічний до латиниці, де схожі букви, як-от I та J, розташовані в одній комірці. Щойно він закінчив пояснювати свою думку Бажанові, той заходився вимальовувати на чистому аркуші новий квадрат, який тепер мав вигляд повністю заповненої літерами фігури.

З іще більшим ентузіазмом і ширшою усмішкою Бажан виводив літеру за літерою, і що більше літер поставало перед Ярославовим зором, тим більше той роззявляв рота, неспроможний опанувати себе від шоку. Послання було справжнім. Старий Підгірський не розігрував їх, і смерті, з якими так важко мирився Війт, були не марними.

Хапаючись за голови, чоловіки мало не стрибали на радощах. Бажан одразу звелів готувати авто й збиратися в поїздку до села Колодіївка, що в Тернопільській області.

— Чому саме туди? — не розумів Ярослав, одначе, беззаперечно готуючись виконувати наказ керівника,