Останній спадок - Андрій Новік

Останнє слово прозвучало так вистраждано, ніби я віддав усі свої сили, аби вимовити його. Я не міг стояти на своїх двох і висів на руках беркутівців. Зрозумівши, що не протягнуть довго, ті кинули мене на коліна й навели пістолети. Стоячи навколішки, усе, що міг тепер бачити, були роздуті від обурення ніздрі Г’юза.

— Для чого було це робити? — кивнув на мене Ґреґор.

— А не однаково? Так чи так він мрець.

— Доки не вийшли на «Родове відродження», він нам потрібен.

— Суки, позатикайтеся! — Щойно я вигукнув ці два слова, беркутівець замахнувся на мене прикладом пістолета та за помахом руки Бойда спинився. — Де Лука? Марку, де Лука?

— Приведи його, — звелів Бойд.

— Із задоволенням, — усміхнувся Г’юз і, розвернувшись, подався сходами на другий поверх. — Сьогодні якраз привезли.

Марко стояв поряд, не знаючи, як повестися, що сказати. Він продовжував прошивати мене винуватим поглядом.

— Як ти це зробив? — благально запитував Марко.

Я глипнув на нього крізь криваву пелену, не розуміючи, про що він говорить.

— Як ти вбив тих селюків, якщо я постійно був поряд із тобою? Тобі хтось допомагав?

— Що?! Що ти мелеш?

Слова Марка обурювали й бентежили. То він вважає мене вбивцею? Свою здогадку я просто виплюнув йому в лице.

— Це ти?.. Це ти забрав Луку зі школи, так? — Я не кричав, а просто хотів зрозуміти.

Марко лише мовчки кивнув головою.

— Навіщо?

— Гроші, — стенув плечима. — Вони пообіцяли непогану сумму. Я думав, тебе відразу віддадуть поліції, а не триматимуть тут заручником.

— Поліції? — перепитав я.

— Так, а куди ж іще? Ти порішив стількох людей, гадав, тобі все зійде з рук?

— Та не чіпав я нікого, дебіле! Як ти не втямиш: мене підставили!

— Ну, звісно, — всміхнувся Марко. — Звісно, що ти саме так казатимеш. Цікаво, як ти перед малим відбріхуватимешся.

— Та що з тобою? Що вони тобі наплели?

Беркутівці слухали нашу розмову, тримаючи мене на мушці, а Бойд тим часом відійшов і притулився спиною до стіни біля сходів, нагорі яких щойно зник Г’юз.

— Нічого нового. Що ти вбив студента, що зв’язався з тими релігійними фанатиками. Я мусив утертися тобі в довіру як мало не найближча тобі людина й вивести на чисту воду. Мене попросили стежити за тобою. Щойно я дізнався, куди ти налаштувався їхати з тим твоїм папірцем, вони, — кивок у бік Бойда, — одразу попередили, що ти спробуєш і там когось убити. А знаєш, тобі чудово вдалася роль невинного ягняти, такого собі викладача-тюхтія. Одначе ти проґавив один момент. Ну, коли не міг діяти сам. Я про те, як нас підрізали твої друзі. Г’юз тоді врятував мене, підрихтував, завіз до школи по Луку й потім сюди. Жаль кралю, звісно. Гарна була мала.

На згадці про Олівію я скипів.

— Стули пельку, падло! Не смій ляпати про Олівію своїм брудним язиком! Вона була моєю подругою, а через тебе її не стало.

— Через мене? Ти що таке верзеш? — Марко, не розуміючи, вирячився на мене.

— Ти розпатякав їм, куди ми їдемо. Це вони винищили тих людей, підрізали нашу машину, посадили Олівію на наркотики. Це все вони, ідіоте!

— Не ускладнюй, Даліборе! Колись ми були друзями, та смерть дружини погано на тебе вплинула. Краще б ти здався відразу, ще в універі, і не мучив ні себе, ні мене, ні Луку.

— Тату!

Від тонкого дитячого голосочка я здригнувся, наче штрикнутий у спину. Сліпо вертячи навсібіч головою, вишукував, звідки до мене озивається Лука. Це він, я певен. Синів голос я б нізащо ні з яким іншим не сплутав. Спробував протерти руками очі, аби глянути в бік сходів. Зрештою спромігся розгледіти, що праворуч мене стоїть довготелесий Ґарланд Г’юз, поряд — Ґреґор Бойд, а перед ними — хлопчик із розкуйовдженим волоссям і змученими очима. На личку сина виднілися бузково-жовті синці, а нижню губу перетинав невеликий червоний рубець. Його били. Та худоба била мого сина!

«Перший будинок — чисто».

«У другому видно якийсь рух. Здається, дитина».

«Скеля зі своїми — в обхід другого будинку. Перший, береш на приціл?»

«У третьому вікні можливий частковий огляд».

«Готуйся. Працюєш за сигналом».

— Луко, — усміхався я крізь сльози, пестячи синове личко поглядом.

На мій поклик малий випручався з рук американця й метнувся до мене. Худе тільце потонуло в моїх обіймах — і я мимоволі здригнувся. Хоча волосся Луки ще досі пахло солодкавим шампунем, яким він мив голову в переддень викрадення, у мої ніздрі вдарив різкий запах поту й сечі. Штанці сина наскрізь просякли випорожненнями. «Йому не давали ходити до туалету!» Та моя здогадка була не такою страшною, як правда. Злякана дитина в стані шоку ходила під себе, не усвідомлюючи цього. Хай там як, але малий був цілий. Я тулив його до себе, наче ховаючи в обіймах від жорстокого світу, присягався більше ніколи його не залишати на самоті й, попри все, завжди бути поряд.

— Доні…

— Татку, мені боляче, — плакав Лука, поклавши голову мені на груди.

— Усе буде добре, синку. Я тут, тато з тобою.

Затуливши руками обличчя, хлопчик розридався на повен голос. Тепер він не мусив бути хоробрим! Він знайшов свого батька! Від тих гірких сліз я знову здригнувся. Я підвів його. Я підвів свого сина. Абсолютно. Якби не та пляшка коньяку, я б твердо стояв на ногах і хтозна, чи не наважився б дати відсіч беркутівцям і Бойду?

«Катерино, пробач. Я не впорався. Я поганий батько. Мені не вдалося зробити нашого сина щасливим. Через мене ти не бачиш зараз його усмішки, а тільки сльози та страх. Ти просила вберегти його, та я не зміг».

— Татку, — пхинькав Лука на моїх грудях, а я лише дужче пригортав його.

— Ну, досить уже, — презирливо вишкірився Г’юз і, вхопивши Луку за плече, силоміць відірвав від мене.

— Облиш дитину!

Користаючись неуважністю охоронців, я кинувся на американця.

«УБ’Ю ТВАРИНУ!!!»

Один удар. Мені дали змогу завдати лише один удар до того, як мало не розвалили потилицю руків’ям пістолета. Та перед тим, як укотре впасти на підлогу, я вихопив поглядом Ґарланда Г’юза та зловтішно гмикнув: з пробитої щоки американця стирчав один із ключів, які я стискав до того в долоні. Стогнучи й хапаючись руками за металеву зв’язку, той намагався витягти злощасний ключ, натомість спричиняючи ще більший біль. Бойд кинувся допомагати напарникові, та коли торкнувся зв’язки, Г’юз інстинктивно відсахнувся, розпоровши шкіру на щоці аж до самої губи. Ґреґорові лишалося тільки тупо витріщатися