Ініціація - Люко Дашвар
— Оксано! Оксано, мать твою, Петрівно! Скільки коштує інформація, яку ти просила мене роздобути? Дай тисячу баксів, узнаєш правду! Сікорський коштує тисячу?
Вона знітиться. Та на гроші не поскупиться. А я кину їх просто в нахабні, корисливі круглі курячі очі. І вигукну нахабно:
— Сікорський мій! Ти зрозуміла? І тільки спробуй ще хоч раз постати на нашому шляху! Я тебе… собакам згодую! І Лесі Ігорівні передай: одна у вас доля. Одна на двох! Замріть і здохніть уже, бо вам не місце посеред людей!
Як же все-таки корисно правильно розставляти акценти. Мій розбурханий гнів дарує коханцю нові неймовірні сексуальні емоції. Закріплюю! Закріплюю позиції! Не хочу… щоби мене згодували собакам! Та коли Сікорський нарешті засинає, мій гнів не вщухає, і ось уже я — не я. Інша я! І думка: від усього цього можна лише попливти геть човном, яким керуватиме… не Блек! Далека від довбаної реальності справжня людина. Десь же є такі.
Не сплю до ранку. І коли сонце сходить, уже не така хоробра: метушня, метушня. Сікорський попереджає: тиждень тільки розпочався, Міл! Дивись, не накосяч завчасно! А я думаю лише про те, як приховати зловтіху, коли дивитимуся на пані Півник. Як? Я ж не зможу, не втримаюся, бовкну щось згубне особисто для себе!
На допомогу приходить… мама. Телефонує, коли я вже підходжу до скляної шпаківні «Кресала».
— Меланіє, не зможеш зайти до нас сьогодні?
— У справі? — уточнюю байдуже.
— У загальносімейній справі, — відповідає мама, і я раптом розумію: прекрасний привід не йти в «Кресало»! Але я все ж заскочу на мить. У мене є план!
— Буду за півгодини, — обіцяю мамі, вимикаю дзвінок.
До кабінету пані Півник заходжу вже у відмінному настрої.
— Оксано Петрівно, — видаю впевнено, — я вчора намагалася зрозуміти, як мені краще виконати ваше особливе завдання. Точніше, не ваше — Лесі Ігорівни.
— Так, Лесі Ігорівни! Я лиш турбуюся за подругу, — директорка долучається до гри.
— Я теж хочу їй віддячити. Вона багато чого зробила для мене!
— Досить дифірамбів, Меланіє! Хто вона? Уже дізналася?!
— За вечір і ніч? Оксано Петрівно, це неможливо! Думаю, я повинна так вибудувати свій час, щоб у мене була змога стежити за Сікорським з ранку до вечора. Тому дайте мені відпустку за власний рахунок. На тиждень. Присвячу цей тиждень Сікорському.
— Згода!
— Ні, зачекайте. Це не все. Передайте Лесі Ігорівні, що я, звичайно, дуже хочу їй допомогти, але ж я втрачаю заробіток за тиждень. Відпустка за власний рахунок так і називається, бо її ніхто не оплачує. І я думаю: це не зовсім справедливо. Може, я зателефоную Лесі Ігорівні, попрошу, щоби вона оплатила мої намагання їй допомогти. Це ж нормально, скажіть?
Пані Півник червоніє від гніву і прикрощів, клекоче: ні, ні! Ніяких дзвінків Лесі! Директорка ще вчора на цьому наголошувала і не вважає за потрібне повторювати двічі, якщо я, звісно, і надалі хочу працювати в «Кресалі». А от щодо оплати праці… Пані Півник дістає з гаманця сотку баксів, простягає мені.
— І дзвони мені щовечора. Доповідатимеш, що дізналася!
Підла, зрадлива нікчема. Ще й скупа! Сотні баксів вистачить на пару днів покататися на таксі, якби і справді намірилася слідкувати за Сікорським.
— Красивий і правильний хід, Міл! — визнає коханець, коли я виходжу з офіса «Кресала», а він тільки під’їжджає до нього на позашляховику і я коротко викладаю йому свій план. — Чим насправді займешся?
— Зараз до батьків зайду, а потім побачимо.
У родинній оселі товчеться вся сім’я в повному складі. Тато заварює чай, Рома складає в дорожню сумку речі, які я не можу ідентифікувати миттєво, тому і не розумію, чиї вони і навіщо брат упаковує їх. Брайан і Брукс не ображаються на мене за те, що була відсутня в їхньому житті довгий час, не вимагають пояснень, — зустрічають радісним гавкотом, скачуть на мене, намагаються розцілувати.
— А де мама? — питаю брата.
— Скоро звільниться. У неї пацієнтка.
Пацієнтка — та сама провінційна лесбіянка, яка почувається нищівно-винуватою перед цілим світом за те, що лесбіянка. Я впізнаю її з голосу, коли залишаю тата і брата у вітальні, соваю оселею, завмираю біля дверей маминого кабінету. Дивуюся, бо не розчуваю в голосі пацієнтки винуватих нот.
— …І я враз зрозуміла, що слід робити. Продала будинок у райцентрі і автівку, купила житло в Києві. Роботу вже знайшла: я професіонал, таких цінують. Моя дівчина живе зі мною, ми щасливі. І ще! Ми намагаємося не ховатися.
— Намагаєтеся? Значить, ще не насмілюєтеся взагалі не приховувати стосунків зі своєю дівчиною.
— Це неможливо. Евеліно Василівно, повірте, мені вже не страшно, але це неможливо. Я ж адекватна! Так, я розумію, що мене, таку, як я є, імовірно, лояльно сприймуть у професійному середовищі, але клієнти… Головне ж клієнти, бо нотаріус без клієнтів — порожня церква. Розумієте? А клієнти будуть по-різному інтерпретувати моє особисте життя, почнуть відмовлятися від моїх послуг, пліткувати чи насміхатися. Я не можу собі цього дозволити: мені треба виживати.
— Тоді в чому ваші намагання, Анастасіє?
— Не повірите! Ми врешті призналися братові моєї дівчини, що ми — пара. Вона ж до того шифрувалася, як партизанка. Розповідала колегам і знайомим, який у неї прекрасний хлопець, як вона кохає його. І братові брехала, що має хлопця.
— І як брат сприйняв новину?
— Він нас підтримав! Уявляєте? Я і досі не можу повірити. Як же я йому вдячна.
— Може, є сенс продовжити розширювати горизонти?
— Ми продовжуємо. Виривалися в Прагу на два дні, там не ховалися: тримали за руку одна одну, обіймалися. Такі відчуття — просто щастя.
— А вдома? Тут?
— І тут! Нещодавно брали участь в акції на підтримку секс-меншин. Бо там були не
