Ініціація - Люко Дашвар

І не питає: а ти хто така? Як ти в моєму салоні опинилася?

— Я… тут! — відповідаю розгублено, опускаюся на сходинки — і не в салоні, і не з натовпом. Завмираю.

Важкі дубові двері зачиняються. Розлючений натовп, так і не знайшовши втікача, громить усе навкруги, а я забуваю про розгніваних людей. Сиджу на сходинках, думаю про темноволосу дівчину. Вона… недовго проживе. Бо хіба можна бути такою легковажною?! Впускати до себе будь-кого, допомагати, ховати? Ще й посміхатися при тому! Не можна посміхатися кожному зустрічному! Це небезпечно, тому вона таки… недовго проживе. Її згубить молодий мужчина з такими блискучими чорними очима, що їх не забути. Ніколи не забути. У чорному коридорі налетить на дівчину, вчепиться в неї, потягне до зали, де байдуже сяє електричний день. Потягне, аби роздивитися, бо тим чорним очам треба бачити здобич. Вона не встигне вимовити ані слова, бо він схопить дівчину за шию… Душитиме до хрусту кісток, по-звірячому затято. Вона вже перестане дихати, а він все душитиме і душитиме її, аж поки сам не знесилиться вкрай. Тоді відштовхне недвижне тіло, втомлено сповзе по стіні на підлогу, тремтячою долонею зітре щедрий піт з чола і знай шепотітиме: «А що такого я зробив? Що вам усім взагалі від мене треба?!» А коли перепочине і заспокоїться, вхопить темноволосу дівчину за ноги і чорним коридором потягне до виходу. До важких дубових дверей, і тут залишить — ногами до виходу. А сам просто розчахне важкі дубові двері і назавжди зникне. А згодом, може, зовсім скоро, за годину чи дві, до салону залетить зграйка радісних людей, аби надихнутися хенд-мейдом і атмосферою, штовхоне важкі двері і перше, що побачить на підлозі в чорноті коридору, — важкі черевики підошвами до світу Божого. Не порожні черевики.

Сиджу на сходинках, зиркаю скоса на двері. Згадую, що всередині не тільки темноволоса дівчина і молодий мужчина з блискучими чорними очима! Там ще молоді матусі, які погубили дітей. Як же добре, що діти щезли, втекли, розчинилися. А матусь треба покарати! Заслужили! Чи вони теж щезли? Не знаю. Може, у матусь є здатність линути за дітьми, долаючи стіни, вікна, двері.

Ось! За дверима — шурхіт! Мужчина з чорними очима вже впорався? Уже тягне дівчину до дверей? Зараз вийде? Зриваюся, біжу геть від салону — крізь бурхливе черево агресивного натовпу, крізь звуки, рухи, матюччя і повну відсутність повітря. Туди, де можна думати. І мої ноги у важких, схожих на солдатські берці черевиках ведуть мене до золотих куполів храму, та не знаходжу там нічого — ані віри, ані Бога, ані здатності думати, ані бездумного спокою. Безпорадно роздивляюся власні ноги. Чому на моїх ногах ці важкі, схожі на солдатські берці черевики? Коли я їх взула? Не пам’ятаю. Знаю лиш одне: у легковажної темноволосої дівчини — такі самі важкі черевики!

«Маю повернутися», — переконую себе і розумію: не буде мені спокою, поки не штовхону важкі дубові двері арт-салону! Поки не пересвідчуся, що мізки вправно домалювали логічний фатальний кінець забави: за дверима ногами вперед лежить мертва людина.

Ось і салон. Опускаюся нижче рівня моря. Легені наповнюються солоним, як сльози, повітрям, та мені вистачить сил штовхнути двері.

Хапаю ротом повітря, штовхаю двері і… просинаюся. Просинаюся, так і не дізнавшись: що ж там, у чорному коридорі? Чи лежить там ногами до білого світу людина у важких, схожих на солдатські берці черевиках.

5.

Отакий сон: прочитаний, нерозгаданий.

Огидна каблучка з пласким синім каменем приросла до пальця. Не знімаю, затято навіюю собі: вестиме, приведе до розгадки. Аби підтримати себе, придумала першу сумнівну зачіпку: все відбувається вчасно, в якомусь таємничому порядку, який я поки не можу зрозуміти. Аргументи? Прошу! Події мого сну відбуваються влітку. А зараз літо! Літо 2017-го. Війна. Розквіт патріотичних емоцій, сконцентрованих у патріотичних організаціях, зокрема в «Кресалі», і наші акції так нагадують натовп агресивних людей зі сну, бо завжди так і закінчуються: агресією розбурханого натовпу. І хоч старий нотаріус Реформаторський подарував мені каблучку ще навесні, фактично я прийняла дар і усвідомила його цінність саме влітку. Певно, так і мало стати.

Наступна зачіпка: маю відшукати арт-салон. Навіть роблю вибірку найбільш відомих у столиці: об’їду їх за день, я ж тепер на колесах. Нова — чуєте! — нова «Мікра» яскраво-синього, як камінь на каблучці, кольору гріє серце вже два тижні, бо рівно за тиждень після розмови з пані Півник у чарівній кав’ярні директорка зібрала в картонну коробку особисті речі, звільнила кабінет для Сікорського, і я жодного разу не запитала в коханця: що ж сталося з Оксаною Петрівною? Звичайно, уява малювала чудернацькі фантазії з чомусь мініатюрними песиками, які марно намагалися розірвати пані Півник, тому заходилися істеричним гавкотом од прикрості і так верещали, що навіть сама спантеличена пані Півник, яка незграбно борсалася в зграї песиків, мов величезна гусінь, яку атакують мурахи, і та визнавала: резонанс є! Реальність радила не відволікатися на дрібниці, бо ще за тиждень в іншому салоні, автомобільному, Сікорський купив мені новісіньку тачку, хоч я пояснювала: на власні гроші можу вже купити не нову.

— Міл, бери, поки дають, — сказав.

Як не погодитися? Беру. Байдуже, що коханець придбав автівку не заради мене, а заради себе, коханого, бо, певно, дуже хотів скупатися у марнославстві і самолюбуванні. Купайся! Підтримую! Кар’єрний зліт Сікорського позитивними наслідками відбився і на моїй кар’єрі, і хоч я, як і раніше, складаю слова в гасла, називаюся тепер координатором групи стратегічного планування, маю трійко активних голів для мозкових штурмів і почуваюся великою начальницею. Не такою вже, як попсута песиками пані Півник, але і не останньою шісткою.

— Не гоноруй! — радить добре обізнаний на реальності Сікорський. — Що скромніше поводитимешся, то більше отримаєш. Теля, дві мамки… Міл, люди дурного не придумають!

Я скромна. Навіть перед батьками і Ромкою не похвалилася новою автівкою. Не бачила їх від того дня, коли вони спробували залучити мене до загальносімейних справ. Вони смішні? Я залучена до справ загальнодержавних! І в мені живе стійка упевненість у тому, що з Ромчиними мріями забитися в сільську глибинку батьки впоралися і без мене. Є у них НЗ! Не може не бути, інакше якого біса вкалують? І кликали до себе не тому, що хотіли гроші з мене витягти. Тільки для того, аби