Кровна мста - Ярослав Яріш
Декотрі мужі закивали головами, Турик же радів у душі: мудріше за Волоса і сам цар Соломон би не придумав. Але раптом заговорив Мечобор:
– Ти, Волосе, довго з нами не жив і, певно, забув наші звичаї. Я речу, що і Данку, і того бичка треба покарати, щоби інші мали науку! Удові, що отак спаскудилася, треба обрізати волосся, аби ціла весь знала, що вона наробила. А волоцюгу треба бити батогами, аби той біс вийшов із нього. А тоді не просто з весі вигнати, а викинути, як пса, не давши на дорогу ні оружжя, ні харчів. Нехай пуща з ним робить, що хоче!
Люди охнули: це було жорстоко. Малко побагровів.
– Мене – батогами? Та я ж із роду древнього, боярського. Дружинник я княжий, тож краще від меча загину, ніж мене батіг ударить! Хочеш суду справедливого, Мечоборе, то давай на мечі! Двосічний розсудить, за ким із нас правда!
Це був виклик, однак Мечобор не поспішав його приймати. Люд загомонів. Раптом на середину вийшов Житник.
– Чого ми тут сперечаємося: запитаємо в Доброгоста. Нема більшої правди на світі, ніж жрець Перуна!
Знову всі загули, але на той раз згідливо: нехай вирішує Доброгост!
Турика прикували до стовпа ланцюгом, поставили кухоль води, щоби міг напитися. Він просидів отак до обіду, усе виглядаючи Данку, але вона не приходила. Навіть видно її не було. Турик пробував ланцюг на міцність, і він виявився справді міцним.
Десь біля обіду прийшов Волос і приніс м’яса.
– Забери, Волосе. Нічого єсмь не робив нині, тож і годувати мене не вільно. Бо лежаного хліба тута ніхто не їсть.
– Не дурій, Малку. Сам собі єси винен, бо вже як ходиш до чужої жони, то хоч умій ховатися.
– Говориш так, ніби ви, язичники, такі святі. Можна вам і по дві, і по три жони мати, а на своїх грищах на Купала ще й не таке виробляєте…
– То інакше. Сидиш єси в чужім домі, тож умій його шанувати.
– Що тепер буде? – Турик поглянув на Волоса.
– Як скаже Доброгост – так і буде…
Доброгост сказав, що треба радитися з богами. Аби з ними порадитися, вони пішли в пущу, рушили далі від селища. Житник і Горнило вели Турика під руки, Мечобор тримався спереду, поруч із волхвом, а Волос ішов ззаду разом із двома мужами. Капище виникло враз перед очима… Напевно, ці боги могли так же нізвідки з’являтися, як і сам волхв.
Турик народився християнином і з давньоруськими богами справи ніколи не мав. Навіть не бачив. А він, Перун, виявляється, он який! Як і розказували: голова срібна, вуса золоті, ідол возвишався над людьми і дивився на них грізно. Були тут і інші, яких Малко розпізнати не міг. Спочатку пробігла думка, що тих ідолів Доброгост забрав із київської гори, а Перуна з Дніпра витяг і приніс сюди, але Турик ту думку відігнав: київські мали б бути більшими.
Вони всі стали перед Перуном, волхв ближче підійшов до ідола. Палицю, на яку підпирався, запхав у землю, сам же присів і обережно поклав біля підніжжя ідола горщик. Як виявилося потім, у тому горщику були трави, жрець запалив їх, і звідти пішов солодкуватий димок. Доброгост підвівся, підняв руки до неба.
– Перуне, батьку наш! Доброгост рече до тебе, тож почуй мене. Чи ж знаєш, пощо прийшлисьмо до тебе? Розсуди нас, батьку, навчи!
Жрець стояв якийсь час нерухомо. Сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, сідало йому на відкриті долоні і лице. Жрець вслухався, та навколо панувала лісова тиша.
Раптом волхв щось заговорив, рикнув не своїм голосом. Його почало трясти, однак він продовжував стояти на ногах. Турик із несподіванки ступив крок уперед, але один із мужів стримав його. Тим часом Доброгост продовжував щось бубоніти, так що ніхто не зміг зрозуміти, що саме. Раптом старець заспокоївся, а дим із горщика перестав іти. Волхв обернувся, узяв у руки палицю й обезсилено сперся на неї. Мужі затамували подих, чекаючи, який присуд він винесе.
– Перунько говорив зі мною. Рік, же скоро кровна мста буде звершена… Мечі, які він викував у своїй кузні для русичів, потнуть усіх ворогів. Русь спопелиться, але потім знову повстане, як птах.
Дід замовк, важко дихаючи, думав свою думу. Він ніби забув, для чого вони всі прийшли сюди.
– А з перелюбцями як? – обережно нагадав Житник.
Жрець підняв голову.
– Жону Перун виправдав… Він любить руських жон і зобиджати їх не велить. Молодця такоже заборонив батогами бити…
Турик видихнув із полегшенням. Він усміхнувся переможно, дивлячись на діда. Жрець заглянув йому в очі.
– Перунько його собі урік. Маємо завтра вдосвіта принести воя в жертву. Така воля Перуна.
Це було щось зовсім неймовірне. Усмішка враз сплила з обличчя Турика, перетворившись на гримасу.
– Ви смієтеся з мене? – Турик спробував нагнати на себе бадьорості. – Тільки я не дурень. Я знаю, що кумири не любили пити кров людську, а лише мед! Тож ліпше облиште мене в спокої!
Малко спробував вирватися з-під опіки Житника і Горнила, але мужі ще сильніше взяли його у свої руки.
– Не галасуй тут, вою, – боги люблять спокій і тишу. Не накликай на себе і на нас їх гнів! Будь мужем і послухай, що ректиму. Так, кумири крові пити не люблять, а тим більше крові русичів. Якщо колись Перун і пив крівцю, то не смердівську, а лише воїна! Зараз настав час принести йому знову людську жертву. Та жертва поможе богам здійснити їхнє прокляття, здійснити їхню мсту кровну… Русь спопелиться, очиститься святим вогнем, дітище Володимирове згине разом із його нечестивими синами. А тоді Русь знову повстане з попелу, як птах!
Запала мовчанка. Раптом перед волхвом став Волос.
– Малко – вой, та не ворог. Хіба
