Кровна мста - Ярослав Яріш

Того дня ця жінка ходила попри нього і постійно усміхалася. Потім вони ще раз зустрілися вже увечері, розговорилися, і вона запросила його піти з нею в луг. Хіба ж він мав відмовити? Хіба ж мав злякатися? Що ж би він тоді був за муж? А вже в лузі, під копицею духмяного сіна, вона дала йому те, чого Турик ще не мав ніколи. Вони гралися з нею цілу ніч, і тільки під ранок Малко пішов спати.

На другий день робота, яку йому загадували робити Мечобор і Житник, валилася з рук. Він і до того не дуже до неї рвався: був воєм, з боярського роду, тож йому не личило працювати на рівні з цими смердами. На щастя, мазь, якою Доброгост лікував його рану, помагала й поріз дуже швидко гоївся. Він навіть ходити вже міг, не відчуваючи болю й не шкутильгаючи.

Отож на другий день Турик тільки вдавав, що працює, сам же виглядав Данку. Вона ніби чула це і крутилася біля нього. Шкода, що навколо ходили смерди і він не міг обійняти її і поцілувати просто зараз.

Ночі він все-таки дочекався. Турик уже ждав Данку біля крайньої хижі. Жінка прийшла. Вони взялися за руки і побігли знову у луг.

Турик обіймав її міцно й цілував досхочу. Закохані допомогли один одному зняти одяг, тож тепер лежали голі в сіні й пестили одне одного. Турик цілував її в шию, бавився її пишними грудьми. Згадав мимоволі, як коли торкався грудей Калини, дівчина тут же брикалася й відштовхувала його. Данка ж, навпаки, заохочувала, аби він стискав їх, м’яв, від чого жінка ще більше запалювалася.

Хлопець був ще доволі незграбним, тому коли минув час пестощів і треба було діяти, Данка зробила все сама. Тепер вони лежали в сіні, не поспішаючи одягатися й пригорнувшись одне до одного.

– Я тобі люба? – запитала хлопця Данка.

– А як же інакше? – нібито здивувався Турик, починаючи знову притискати до себе жінку. Треба було користати, доки може, адже за день-два він покине це селище…

Поверталися назад, як і вчора, – під ранок. Він обіймав її без страху, знаючи, що о такій порі ні одна жива душа не буде вештатися луками.

– У тебе дуже сильні руки, – сказала Данка.

– Бо я багато тренуюся, а потім купаюся в морі, – похвалився Турик.

За бесідою вони й не зауважили, що просто до них зближаються якісь постаті.

– Ви що наробили, негідні?! – раптом гримнув голос зовсім поруч, аж Данка скрикнула зі страху і сховалася за Турика.

Малко стиснув кулаки, придивився. Мужі підійшли ближче і він впізнав Мечобора, Житника, Горнила та ще двох.

– Чого крадетеся і людей лякаєте? Роботи нема?

– Ти ще нас смієш питати? То я тебе, волоцюго, запитати хочу, пощо жінок чужих баламутиш?

Турик не налякався – не було кого.

– Хіба ж я твою жону рухав, чи його, чи їхню? Данка нічия, вдова!

– Ти спаплюжив наш покон, нашу весь! Ми дали тобі притулок, годували тебе й лікували. Чим же ти платиш за нашу доброту? Осквернив єси дім наш! А ти, паскуднице, такоже виходь, не ховайся за плечима.

Данка вийшла, Мечобор тут же схопив її за волосся і поволік у бік весі. Турик кинувся до неї, але його тут же скрутили й потягли слідом.

На вигуки Мечобора збіглося ціле селище. Тут же запалали смолоскипи – і люд зробив коло, посередині його взявши Мечобора, Данку і Турика.

– Чого гукав єси, Мечоборе? Що сталося? – питали мужі.

Мечобор окинув усіх поглядом.

– А сталося таке, що оці двоє осквернили наше селище! Ми щойно зловили їх, як вони поверталися з лугу!

Люд враз загомонів. Турик дивився на тих смердів, намагаючись вгадати, який присуд вони зараз йому винесуть: хтось із них говорив обурено, осудливо, хтось сміявся, а деякі то зовсім мовчали.

– Данка винна! Як жона не захоче, то муж ніколи не полізе! – гукнув хтось голосніше за інших.

Тут Данка вирвалася з рук Мечобора і стала перед людьми.

– Хіба ж я винна, що мій муж пішов у пущу і його там ведмідь роздер?! Хіба ж винна, що молода?! Я думала, що то боги мені прислали Малка, аби-м дітей народила і вдовою не доживала віку. Він казав, що жоною мене поведе!

Коли Турик почув це – аж стрепенувся: такого він Данці точно не обіцяв. Хотів трохи розвеселити – це правда, але женитися?! Турик промовчав – не хотів кривдити жінку, яка йому так багато дала. Їй іще жити в тій весі, тож нехай він візьме вину на себе. Що йому зможуть зробити ці смерди-язичники?

– Кажи, волоцюго, будеш із нею женитися?

Турика відпустили, він став, випростався.

– Нє, не буду!

Люди охнули. Мечобор підійшов до нього.

– Тоді пощо-с брехав удові?

– Брехав єсмь, бо лукавий мене збаламутив, а я збаламутив її! Данка не винна.

Смерди загомоніли. Данка поглянула на нього, і в тому погляді Малко побачив одночасно страх і вдячність. Вдова кинулася бігти, люди пропустили її. Турик лишився чекати своєї долі.

– Що будемо з ним робити? – питав далі Мечобор.

У коло вийшов Волос.

– Дозвольте мені слово мовити. Браття! Вини Данчиної і справді нема тута. Ви дали їй усе: дах над головою, харчі, одяг. Не дали тільки одного – мужа, аби любив її, тепло і ласку свою віддавав. Що ж до молодця, то його завтра ж треба вигнати геть із весі, не можна йому вже поміж нами бути. Рана його загоїлася, тож