💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Читаємо онлайн Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
страшне розказують: ніби йому все ввижалося, що всі сміються з його. Стрінеться йому над темний вечір якийсь чоловік, то все йому здається, що він роззявляє рота і вискалює зуби. І другого дня знаходили мертвого того чоловіка. Моторошно, страшно було мені, як слухала я цих речей, — говорила Катерина, виймаючи хустку і витираючи нею лице

приспаної на руках дитини. На тій хустці вона сама повишивала червоним шовком листя й ягідки.

Пан Данило не озвався і поглядав усе в темний бік, де далеко, з-за лісу, чорнів земляний вал, а з-за валу височів старий замок. Над бровами раптом прорізались три зморшки; ліва рука гладила молодецькі вуса.

— Не так і страшно, що чародій, — говорив він, — як страшно, що гість він недобрий. Що за примха напала його сюди приволоктися? Я чув, що хочуть ляхи ставити якусь фортецю, щоб утнути нам шлях до запорожців. Може, це й правда... Я розкидаю чортяче гніздо, скоро тільки зачую, що в ньому завелось якесь пристановище. Спалю старого чаклуна, що й воронам не буде на поживу. Щось мені здається, чимало в нього золота і всякого добра. Он де живе цей диявол! Коли в нього не без золота... Зараз будемо плисти коло хрестів — це гробовище. Тут гниє його нечисте предків’я. Повідають, всі вони ладні були себе продати за шеляг сатані з душею і з подертими жупанами. Коли ж у нього й справді є золото, то гаятись нема чого тепер: не завжди на війні здобудеш...

— Ой, знаю, що замислив ти: не віщує мені нічого доброго зустріч із ним. А ти таким важким духом дихаєш, так гостро поглядаєш, брови тобі так хмарно налягли на очі!..

— Мовчала б ти, бабо! — із серця сказав Данило. — З вами хто злигається, сам бабою стане. Хлопче, дай-но огню до люльки! — Тут обернувся він до одного з гребців, і той, вибивши зі своєї люльки жар, почав перекладати його до люльки свого пана.

— Чаклуном мене лякає! — казав далі пан Данило. — Козак, хвалити Бога, ні чортів, ні ксьондзів не 320 боїться. Оце було б діла, якби ми жінок почали слухати! Чи так, хлопці? Жінка козацька — люлька та шабля гостра!

Катерина примовкла, втопивши очі в сонну воду; а вітер збирав у зморшки воду, і весь Дніпро брався сріблом, як вовча шерсть серед ночі.

Дуб повернув і пішов близько лісистого берега. На березі мріло гробовище: ветхі хрести купилися до гурту. Не росте між ними калина, ні трава не зеленіє, тільки місяць гріє їх з небесної високості.

— Чи чуєте, хлопці, щось кричить? Чи не гукає нас хто на допомогу! — сказав пан Данило, обернувшись до гребців своїх.

— Чути гомін, і, здається, відтіля, — разом сказали хлопці, показуючи на гробовище.

Та все стихло. Дуб повернув і став обходити береговий виступ. Враз гребці поспускали весла і прикро вставились очима. Застиг і пан Данило: страх і холод продерся в козацькі жили.

Хрест на могилі захитався, і тихо знявся з неї висохлий мертвяк. Борода до пояса; на пальцях довгі кігті, від самих пальців довші. Тихо підвів він руки догори. Лице йому мінилося і перекривилось. Страшну муку, видимо, зносив він. «Душно мені! душно!» — простогнав диким, нелюдським голосом. Голос його, як той ніж, різав по серцю, і мертвяк ураз сунув під землю. Захитався другий хрест, і знов вийшов мертвяк, ще страшніший, ще вищий від першого: увесь заріс, борода до колін і ще довші костяні кігті. Ще страшніше закричав він: «Душно мені!» — і пішов під землю. Похитнувся третій хрест, підвівся третій мертвяк. Здавалося, самі лиш кості звелися високо над землею. Борода аж по самі п’яти, пальці з довгими кігтями вп’ялися в землю. Страшно про-

стяг він руки догори, наче хотів сягнути місяця, і закричав так, якби хтось пиляв його жовті кості...

Дитя, приспане на руках у Катерини, заплакало і збудилось; сама пані скрикнула; гребці погубили шапки в Дніпрі; та й сам пан здригнувся.

Все враз ізникло, як і не було; а хлопці таки довгенько не бралися за весла. Заклопотаний Буруль-баш глянув на молоду дружину свою, що, злякана, гойдала на руках розплакану дитину, пригорнув її до серця й поцілував у чоло.

— Не лякайся, Катерино! Глянь: нічого нема!— говорив він, показуючи навкруги. — Це чаклун хоче настрашити людей, щоб ніхто не добрався до нечистого гнізда його. Та самих бабів він і налякає цим! Дай-но сюди мені на руки сина!

Сказавши це, підняв пан Данило свого сина вгору і підніс до губів: — Що ж, Іване, не боїшся ти чаклунів? «Ні, кажи, тату, я — козак!» Годі-бо, покинь плакати! От додому приїдемо! А приїдемо додому, мати нагодує кашею; покладе тебе в колиску спати, заспіває.

Люлі, люлі, люлі!

Люлі, синку, люлі!

Рости ж, синку, в забаву!

Козацтву на славу,

Воріженькам в розправу!

— Слухай, Катерино! Здається мені, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав понурий, суворий, сердиться, чи що... Ну, коли сердитий, то чого й приїжджати? Не схотів випити за козацьку волю! Дитини не погойдав на руках. Спершу хотів був я звірити йому все, що лежить на серці, та скувало щось мене, і мова запнулася. Ні, не козацьке в нього серце! Козацькі серця коли вже де зійдуться, то як не вискочать з грудей одно одному назустріч! Що, хлопці мої любі, чи скоро берег? Ну, шапки я вам нові дам. Тобі, Стецько, дам в оксамиті, золотом оздоблену. Зняв я її разом з головою в татарина. Увесь його споряд дістався мені, саму лиш його душу випустив я на волю. Ну, приставай! От, Іване, ми й приїхали, а ти все плачеш! Візьми його, Катерино!

Всі повиходили. З-за гори стало видно солом’яний верх; то батьківський будинок пана Данила. За ними ще гора, а там вже й поле, а далі, хоч сто верст пройди, не знайдеш ні одного козака.

III

утір пана Данила поміж двома горами у вузькій балці, що бігла до Дніпра. Невисокі в його будинки: хата знадвору, як і в простих козаків. І в ній одна світлиця, та вистачає там місця

Відгуки про книгу Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: