Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Годі, Катерино! Іди до мене, мій любесенький Іване, дай я поцілую тебе! Ні, дитино моя, ніхто не зачепить і волосинки твоєї. Ти виростеш на славу от-чизні; як той вихор, будеш ти літати перед козаками, в оксамитній шапочці на голові, з шаблею гострою в руці. Подай же, батьку, руку! Забудьмо, що було між нами! Як чим тебе скривдив, каюсь. Чого ж ти не даєш руки? — говорив Данило Катерининому батькові, що все стояв на місці, не показуючи на лиці своїм ні гніву, ні замирення.

— Батьку мій! — крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його. — Не будь невблаганний, даруй Данилові: він тобі більше не завдасть жалю!

— Тебе тільки ради, моя дочко, дарую! — одмовив він, її поцілувавши і чудно блиснувши очима.

Катерина стенулася трохи: чудний їй здався і поцілунок, і дивний блиск очей. Вона схилилася на стіл, де зав’язував поранену свою руку пан Данило, передумуючи, що не гаразд і не по-козацькому вчинив, просивши йому дарувати, коли нічим не винен.

асвітився день, та не ясний: небо хмарилось, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Збудилася пані Катерина, та не радісна: очі заплакані, і вся вона смутна та неспокійна.

— Мужу мій милий, мужу дорогий, дивний сон мені снився!

— Який сон, Катерино, пані моя люба?

— Снилось мені так чудно і так ясно, наче зараз бачу, снилось мені, що батько мій та й єсть ота потвора, що бачили в осавули. Та прошу я тебе, не йми віри снам: чого у сні не привидиться! Буцімто стояла я перед ним, дрижала вся, страхалась, і від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ж ти чув, що він говорив...

— А що ж він говорив, Катерино моя золота?

— Говорив він: ти глянь на мене, Катерино, я вродливий! Люди дарма кажуть, що я поганий. Я буду тобі гарним мужем. Подивись, як я свічу очима! Тут він повів на мене огненними своїми очима, я крикнула і прокинулась.

— Ну, сни чимало правди кажуть. Та чи знаєш ти, що за горою не дуже тихо? Чи не ляхи стали виглядати знову? До мене Горобець засилав переказати, щоб я не спав. Марний клопіт: я й так не сплю. Хлопці мої цієї ночі засікали дванадцять засік. Посполитих почастуємо олив’яними сливами, а шляхтичі танцюватимуть і від батогів.

— А чи батько про це знає?

— Сидить мені в печінках твій батько! Я й досі розгадать його не можу. Десь-то чимало нагрішив він у чужій землі. Справді, що воно за причина: живе

вже з місяць і хоч би коли розходився, як годиться козакові! Меду не схотів випити. Чуєш, Катерино, не схотів того меду випити, що я витрусив у берестівських жидів. Гей, хлопче! — гукнув пан Данило. — Біжи, малий, до пивниці та наточи жидівського меду.

Навіть горілки не п’є. Лиха годино!

Я гадаю, пані Катерино, що він і в Господа Христа не вірує. Га? Як тобі здається?

— Не знати що говориш ти, пане Даниле!

- Дивно, пані, — казав Данило, беручи глиняний кухоль від козака, — погані католики та й ті ласі до

горілки; не п’ють хіба що тільки турки. А що, Отецьку, багато лизнув меду в погребі?

— Та тільки покуштував, пане!

— Брешеш, песький сину! Он де мухи як пообсідали вуса! По очах бачу, що хильнув з піввідра. Ой, козаки! Що за хвацький народ! Все ладен для товариша, а хмільне сам висушить. Я, пані Катерино, щось давненько вже п’яний був. Га?

— Чого давно! А минулого...

— Не бійся, не бійся, більше кухля не вип’ю. А он і наш турецький ігумен суне до хати! — буркнув він крізь зуби, побачивши тестя, що нагинці входив у двері.

— А що ж це таке, дочко? — сказав батько, знявши шапку й поправляючи пояса, де висіла шабля з незнаними самоцвітами. — Сонце вже височенько, а в тебе обід не готовий.

— Готовий, батьку, обід, зараз поставимо! Виймай горшки з галушками! — сказала пані Катерина до старої служниці, що обтирала дерев’яний посуд. — Або нехай я сама вийму, — говорила далі Катерина, — а ти поклич хлопців.

Всі сіли кружка на долівці: проти покуття старий батько, на ліву руку пан Данило, на праву руку пані Катерина і десять найвірніших козаків у синіх та жовтих жупанах.

— Не люблю я тих галушок! — сказав старий батько, трохи попоївши і поклавши ложку, — ніякого в них смаку нема!

«Знаю, що тобі краща єврейська локшина», — подумав сам собі пан Данило.

— Та чого ж, тестю, — казав далі вголос, — ти кажеш, що несмачні галушки? Не так зварені, чи що? Моя Катерина такі галушки варить, що й гетьман не щодня таких попоїсть. А бридитись ними нічого. Це християнська страва! Всі святі й угодники Божі їли галушки.

Ні слова батько; замовк і пан Данило.

Подали смаженої свинини з капустою й сливами.

— Не їм я свинини! — сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.

— Чом би не їсти свинини? — сказав Данило, — то лише турки та жиди не вживають свинини.

Ще тяжче посупивсь батько.

Саму лемішку з молоком їв старий батько і за-місто горілки потяг із пляшки, що була за пазухою, якоїсь чорної води.

Пообідавши, заснув пан Данило молодецьким сном і прокинувся аж надвечір. Сів і почав листи писати до козацького війська; а пані Катерина колихала ногою колиску, сидячи на лежанці. Сидить пан Данило та поглядає лівим оком в рукописьмо, а правим у віконце. А в віконці здалека блищать гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Мигтить угорі проясніле нічне небо; та не далеким небом, не синім